11 липня у селі Вербиця Томашівського повіту відбувся традиційний з’їзд колишніх мешканців села та їхніх нащадків. На рідну землю своїх предків прибули колишні жителі Вербиці, їхні діти, онуки та правнуки з різних куточків Польщі, а також із Франції та України. До села приїхав автобус із Пєнєнжна, а багато учасників прибули приватними автомобілями. Особливо тепло присутні вітали гостей з України, які, попри війну та складні обставини, знайшли можливість приїхати до Польщі, щоб ушанувати пам’ять своїх предків.

Особливого значення цьогорічній зустрічі надала присутність трьох уродженок Вербиці, які народилися ще до виселення мешканців села. Серед них три жінки (на фото стоять о. Євген Гаврилишин, Марія Боднар, з дому Харко (березнь 1944 р.), Анастасія Горак, з дому Солодуха (вересень 1942 р.), о. Павло Поточний, Христина Воробець, з дому Смик (жовтень 1943 р.) та о. Христофор Блажеєвський. Для молодших учасників вони стали живими свідками історії, а їхня присутність ще раз нагадала, що пам’ять про Вербицю передається від покоління до покоління.

Позитивним знаком є також те, що до Вербиці щороку приїжджає дедалі більше дітей та онуків колишніх мешканців. Саме вони є запорукою того, що пам’ять про рідне село, його історію та духовну спадщину житиме в наступних поколіннях.

Вербиця займає особливе місце в історії українців Закерзоння. У 1944–1946 роках частину її мешканців було примусово виселено до радянської України. У 1947 році, під час акції «Вісла», решту населення депортували на
північні та західні землі Польщі, частину жителів ув’язнили в Центральному таборі праці в Явожні, а саме село було спалено. Так комуністична влада прагнула остаточно знищити багатовікову українську присутність на цих землях.

Вербиця розташована лише за кількасот метрів від сучасного польсько- українського кордону. З місця, де колись стояла греко-католицька церква, добре видно мурований білий храм у селі Піддубне на Львівщині, неподалік Угнова. До приходу радянської влади це село мало історичну назву Піддубці, яку згодом було змінено. Цей краєвид є промовистим символом єдності прикордонної землі, яку розділив державний кордон, але не зміг розділити спільної історичної пам’яті.

Зустріч розпочалася Божественною Літургією на місці колишньої дерев’яної церкви, яка стояла тут до 14 лютого1994 року. Богослужіння очолив парох греко-католицької парафії у Циганку о. Павло Поточний. Йому
співслужили парох Пєнєнжна о. Євген Гаврилишин та парох Гребенного о. Христофор Блажеєвський.

У проповіді о. Павло Поточний наголосив, що хрест вигнання, який пережили мешканці Вербиці у 1947 році, залишається також відповідальністю наступних поколінь. Посилаючись на слова Патріарха Йосифа Сліпого: «Через терні до зірок», він закликав будувати майбутнє на фундаменті віри, миру та любові, пам’ятаючи про своє коріння.

Після Божественної Літургії до присутніх звернувся віцеміністр науки і вищої освіти Республіки Польща Андрій Шептицький. Він підкреслив, що особливо сьогодні необхідно спільно будувати майбутнє, засноване на взаємній повазі та солідарності. Віцеміністр запевнив, що польська держава захищатиме всіх людей, які живуть у Польщі, незалежно від їхнього походження, а будь-які прояви ненависті чи дискримінації є неприйнятними.

Після богослужіння учасники зробили спільне пам’ятне фото, а згодом вирушили на місцевий цвинтар, де була відслужена панахида за всіх спочилих мешканців Вербиці. Старий цвинтар і сьогодні є мовчазним свідком величі
колишнього села.

Невід’ємною частиною цієї прощі стали також відвідини давнього місця культу — джерела Чернева, розташованого приблизно за три кілометри від Вербиці. За місцевими переказами, саме тут відбулося об’явлення Пресвятої Богородиці, а згодом на цьому місці постала дерев’яна церква. Протягом багатьох років джерело було місцем молитви й паломництва. Для учасників з’їзду його відвідини стали особливим духовним пережиттям і нагодою звернутися до Божої Матері з молитвою за свої родини, за мир в Україні та Польщі, а також за збереження пам’яті про рідну землю.

Наступним пунктом програми став спільний обід у центрі сучасної Вербиці. Від давнього українського села не залишилося жодної хати. Зберігся лише палац колишнього польського землевласника та мурована каплиця, споруджена поруч із дерев’яною церквою. Усе інше було знищено.

Сьогодні Вербиця є новим селом, збудованим після війни, а на території колишнього села функціонує приватне господарство, що займається вирощуванням м’ясної великої рогатої худоби.

Важливо відзначити й підтримку, яку щорічним зустрічам надають теперішні мешканці Вербиці. Вони дбають про колишній цвинтар і територію церковища, допомагаючи зберігати пам’ять про українське минуле цього села.

Цьогорічна зустріч відбулася у 79-ті роковини акції «Вісла». До Вербиці прибуло близько 130 осіб, що стало ще одним свідченням незгасаючого духовного й культурного зв’язку нащадків із землею своїх предків.

Як наголошували організатори, вже багато років ініціативу проведення з’їздів підтримує група людей із греко-католицької парафії у Пєнєнжні, згуртована в Товаристві «Вербиця», разом зі своїми приятелями. Ніхто вже не планує повертатися до рідного села, адже повертатися фактично немає куди. Проте один день, проведений щороку на землі предків, допомагає берегти історичну пам’ять, передавати її молодшим поколінням, плекати українську культуру та вшановувати тих, хто був змушений залишити свою малу батьківщину.

Активність останніх років і щораз більша кількість учасників дають підстави сподіватися, що ювілейний з’їзд у 80-ті роковини акції «Вісла» стане ще чисельнішим і набуде особливого значення для всіх, хто зберігає пам’ять про
Вербицю.

Зустріч у Вербиці вкотре засвідчила, що пам’ять про рідне село, віра та духовна спадщина залишаються живими й надалі єднають покоління українців, розсіяних по всьому світу. Водночас вона стала свідченням того, що правда про трагічні сторінки історії може бути не лише болючим спомином, але й основою для взаємної пошани, примирення та спільного будування майбутнього.

Як читаємо у статті Анрія Степана у «Перемиських Дзвонах» (номер 3 з 1992 року): «Церква св. Михаїла в Вербиці належала до найбільш вартісних, під архітектурним оглядом, церков Томашівщини. Її побудували в 1887 році на місці попередньої – також дерев’яної. Вона орієнтована на схід; зрубної конструкції, з вуглами закінченими риб’ячим хвостом, із підвалинами на каміннях. Споруда тридільна; нава й бабинець квадратні, святилище в формі прямокутника закінченого скосами. Всі три частини прикриті восьмибічними куполами на високих тамбурах. Куполи закінчені ліхтарнями, на яких маленькі куполки з хрестами. Інтер’єр церкви був прикрашений цікавими розписами. Дуже рідко зустрічаною розв’язкою з точки зору архітектури церковного будівництва були
надвішені хори в наві, з’єднані з галереєю, що знаходилася над бабинцем. У вікнах були залізні куті грати. Над головним входом західного порталу знаходився фундаційний напис та дата побудови церкви. Вербиця належала до Угнівського деканату Перемиської греко-католицької єпархії. Деканом був Йосиф Кошель, а останнім парохом. Юліан Криницький (висвячений на священика в 1904 р.). Церкві патронував рід Ромерів. До війни їі патроном був Степан Ромер. До храму приписане було майно: поле – 14 гектарів 63 ари, луки – 14 га 96 а, пасовище й ліс – 8 га 51 а, огорожа – 51 а. При церкві діяло Братство Непорочного Зачаття. У селі була читальня «Просвіти». Вірних греко-католицького обряду у Вербиці в 1939 р. було 1910 осіб, римо-католиків – біля 25 людей і євреїв – 20 осіб. Вербиця була одним із сіл, які під час дій у роках 1943- 1947 найбільше потерпіли. Село спалило польське військо; лишилася дерев’яна церква й кладовище. Зараз, після багатьох років, важко відтворити топографію
Вербиці. На місці, де колись стояли хати – росте пшениця, навколо розтягаються пасовиська місцевого ПrP-y. Ідучи дорогою з Махнова на горизонті з’являється стара, знищена, сильно принижена додолу, якби не піддавалася плинові часу, споруда. Від 1947 р. після виселення людей в рамках акції «Вісла» церкву
перебрав ПrP у Махнівку. Від того часу вона попадала в руїну. Ікони, все церковне приладдя було розкрадене. В пізніших роках споруду використовувалося як магазин штучних добрив. У 70-х роках, після інвентаризації нащадків Степана Ромера, добрива були забрані, але пожкодження храму були значні; передовсім сильно потерпіли розписи (класицистичного характеру). Пізніше церква стояла порожня, час-від-часу використовувалася як стайня для овець. Незабаром комусь «захотілося» бляхи – їі зірвано (з половини бані), наслідком чого перегнили бельки, а дощі й сніги чинили дальші спустошення. Від північного боку чиясь рука з підвалин вирізала
бруси. У цей спосіб споруда починала хилитися. 14 лютого о годині 4-ій цього року церква завалилася.

Чи коментар тут потрібний? Здається, що ні, але все-таки … просімо Бога, щоб церква в Вербиці була останньою, що загинула від непам’яті одних, темноти других та безсилля інших …».

---

Wierzbica jednoczy pokolenia.
Na ojczystej ziemi odbył się tradycyjny zjazd byłych mieszkańców wsi

11 lipca we wsi Wierzbica w powiecie tomaszowskim odbył się tradycyjny zjazd byłych mieszkańców miejscowości oraz ich potomków. Na ziemię swoich przodków przybyli dawni mieszkańcy Wierzbica, ich dzieci, wnuki i prawnuki z
różnych zakątków Polski, a także z Francji i Ukrainy. Do wsi przyjechał autobus z Pieniężna, natomiast wielu uczestników dotarło prywatnymi samochodami. Szczególnie serdecznie powitano gości z Ukrainy, którzy mimo wojny i trudnych okoliczności znaleźli możliwość przyjazdu do Polski, aby uczcić pamięć swoich przodków.

Wyjątkowego znaczenia tegorocznemu spotkaniu nadała obecność trzech rodowitych mieszkanek Wierzbica, urodzonych jeszcze przed wysiedleniem mieszkańców wsi. Były to: Maria Bodnar, z domu Charko (ur. marzec 1944 r.),
Anastazja Horak, z domu Sołoducha (ur. wrzesień 1942 r.) oraz Krystyna Worobiec, z domu Smyk (ur. październik 1943 r.). Na pamiątkowym zdjęciu stoją wraz z ks. Eugeniuszem Hawryłyszynem, ks. Pawłem Potocznym i ks. Krzysztofem
Błażejewskim. Dla młodszych uczestników były one żywymi świadkami historii, a ich obecność po raz kolejny przypomniała, że pamięć o Wierzbica przekazywana jest z pokolenia na pokolenie.

Pozytywnym znakiem jest również to, że do Wierzbica z roku na rok przyjeżdża coraz więcej dzieci i wnuków dawnych mieszkańców. To właśnie oni są gwarancją, że pamięć o rodzinnej wsi, jej historii i duchowym dziedzictwie będzie żyła
w następnych pokoleniach.

Wierzbica zajmuje szczególne miejsce w historii Ukraińców „Zakerzonia”. W latach 1944–1946 część jej mieszkańców została przymusowo wysiedlona do radzieckiej Ukrainy. W 1947 roku, podczas akcji „Wisła”, pozostałą ludność deportowano na północne i zachodnie ziemie Polski, część mieszkańców uwięziono w Centralnym Obozie Pracy w Jaworznie, a sama wieś została spalona. W ten sposób komunistyczne władze dążyły do całkowitego zniszczenia wielowiekowej obecności Ukraińców na tych ziemiach.

Wierzbica położona jest zaledwie kilkaset metrów od współczesnej granicy polsko-ukraińskiej. Z miejsca, gdzie niegdyś stała cerkiew greckokatolicka, dobrze widać murowaną białą świątynię we wsi Piddubne w obwodzie lwowskim, niedaleko Uhnowa. Przed nadejściem władzy radzieckiej miejscowość ta nosiła historyczną nazwę Piddubci, którą później zmieniono. Ten krajobraz jest wymownym symbolem jedności pogranicza, rozdzielonego granicą państwową, która nie zdołała podzielić wspólnej pamięci historycznej.

Spotkanie rozpoczęło się Boską Liturgią odprawioną na miejscu dawnej drewnianej cerkwi, która stała tu do 14 lutego 1994 roku. Nabożeństwu przewodniczył proboszcz greckokatolickiej parafii w Cyganku, ks. Paweł Potoczny.
Współcelebransami byli proboszcz parafii w Pieniężnie, ks. Eugeniusz Hawryłyszyn, oraz proboszcz parafii w Hrebennem, ks. Krzysztof Błażejewski.

W homilii ks. Paweł Potoczny podkreślił, że krzyż wygnania, którego doświadczyli mieszkańcy Wierzbica w 1947 roku, pozostaje również odpowiedzialnością kolejnych pokoleń. Nawiązując do słów patriarchy Józefa Slipego: „Przez ciernie do gwiazd”, wezwał do budowania przyszłości na fundamencie wiary, pokoju i miłości, pamiętając o własnych korzeniach.

Po Boskiej Liturgii do zgromadzonych zwrócił się wiceminister nauki i szkolnictwa wyższego Rzeczypospolitej Polskiej Andrzej Szeptycki. Podkreślił, że szczególnie dziś konieczne jest wspólne budowanie przyszłości opartej na wzajemnym szacunku i solidarności. Zapewnił, że państwo polskie będzie chronić wszystkich ludzi mieszkających w Polsce, niezależnie od ich pochodzenia, a wszelkie przejawy nienawiści czy dyskryminacji są niedopuszczalne.

Po nabożeństwie uczestnicy wykonali wspólne pamiątkowe zdjęcie, a następnie udali się na pobliski cmentarz, gdzie odprawiono panichidę za wszystkich zmarłych mieszkańców Wierzbica. Stary cmentarz do dziś pozostaje milczącym
świadkiem wielkości dawnej wsi.

Nieodłącznym elementem tej pielgrzymki była również wizyta w dawnym miejscu kultu, przy źródle Czernewe, położonym około trzech kilometrów od Wierzbicy. Według miejscowej tradycji właśnie tutaj miało miejsce objawienie
Najświętszej Maryi Panny, a później w tym miejscu wzniesiono drewnianą cerkiew. Przez wiele lat źródło było miejscem modlitwy i pielgrzymek. Dla uczestników zjazdu odwiedzenie tego miejsca stało się szczególnym przeżyciem duchowym i okazją do modlitwy do Matki Bożej za swoje rodziny, o pokój na Ukrainie i w Polsce oraz o
zachowanie pamięci o rodzinnej ziemi.

Kolejnym punktem programu był wspólny obiad w centrum współczesnej Wierzbicy. Z dawnej ukraińskiej wsi nie pozostał ani jeden dom. Zachował się jedynie pałac dawnego polskiego właściciela ziemskiego oraz murowana kaplica, wzniesiona obok drewnianej cerkwi. Wszystko inne zostało zniszczone. Dziś Wierzbicy jest nową wsią, zbudowaną po wojnie, natomiast na terenie dawnej miejscowości funkcjonuje prywatne gospodarstwo zajmujące się hodowlą bydła mięsnego.

Warto również podkreślić wsparcie, jakiego corocznym spotkaniom udzielają obecni mieszkańcy Wierzbicy. Opiekują się dawnym cmentarzem i terenem po cerkwi, pomagając zachować pamięć o ukraińskiej przeszłości tej miejscowości.

Tegoroczne spotkanie odbyło się w 79. rocznicę akcji „Wisła”. Do Wierzbicy przybyło około 130 osób, co stało się kolejnym świadectwem niegasnącej duchowej i kulturowej więzi potomków z ziemią ich przodków.

Jak podkreślali organizatorzy, od wielu lat inicjatywę organizowania zjazdów wspiera grupa osób z greckokatolickiej parafii w Pieniężnie, skupiona w Stowarzyszeniu „Wierzbica”, wraz ze swoimi przyjaciółmi. Nikt już nie planuje powrotu do rodzinnej wsi, ponieważ w rzeczywistości nie ma już dokąd wracać. Jednak jeden dzień spędzony każdego roku na ziemi przodków pomaga zachować pamięć historyczną, przekazywać ją młodszym pokoleniom, pielęgnować kulturę ukraińską oraz oddawać hołd tym, którzy zostali zmuszeni do opuszczenia swojej małej ojczyzny.

Aktywność ostatnich lat i stale rosnąca liczba uczestników pozwalają mieć nadzieję, że jubileuszowy zjazd z okazji 80. rocznicy akcji „Wisła” zgromadzi jeszcze więcej osób i nabierze szczególnego znaczenia dla wszystkich, którzy pielęgnują pamięć o Wierzbicy.

Spotkanie w Wierzbicy po raz kolejny pokazało, że pamięć o rodzinnej wsi, wiara oraz duchowe dziedzictwo pozostają żywe i nadal jednoczą pokolenia Ukraińców rozproszonych po całym świecie. Jednocześnie stało się świadectwem, że prawda o tragicznych kartach historii może być nie tylko bolesnym wspomnieniem, lecz także fundamentem wzajemnego szacunku, pojednania i wspólnego budowania przyszłości.

Jak czytamy w artykule Andrzeja Stepana opublikowanym w „Przemyskich Dzwonach” (nr 3 z 1992 roku):
„Cerkiew św. Michała w Wierzbicy należała do najcenniejszych pod względem architektonicznym świątyń na Tomaszowszczyźnie. Została zbudowana w 1887 roku w miejscu wcześniejszej, również drewnianej cerkwi. Była orientowana na wschód, wykonana w konstrukcji zrębowej z narożnikami zakończonymi tzw. rybim ogonem i posadowiona na kamiennych podwalinach.
Świątynia była trójdzielna: nawa i babiniec miały plan kwadratu, natomiast prezbiterium było prostokątne z ukośnie zamkniętym zakończeniem. Wszystkie trzy części przykrywały ośmioboczne kopuły osadzone na wysokich tamburach. Kopuły zwieńczone były latarniami z małymi kopułkami i krzyżami.
Wnętrze cerkwi zdobiły interesujące polichromie. Bardzo rzadko spotykanym rozwiązaniem architektonicznym były zawieszone chóry w nawie, połączone z galerią znajdującą się nad babińcem. W oknach znajdowały się kute żelazne kraty. Nad głównym wejściem od strony zachodniej umieszczono napis fundacyjny oraz datę
budowy świątyni.
Wierzbicy należała do dekanatu uhnowskiego greckokatolickiej eparchii przemyskiej. Dziekanem był Józef Koszel, a ostatnim proboszczem ks. Julian Krynicki, wyświęcony na kapłana w 1904 roku. Patronat nad cerkwią sprawował ród Romerów, a przed wojną jej opiekunem był Stefan Romer.
Do cerkwi należały grunty o powierzchni: 14 ha 63 a pól uprawnych, 14 ha 96 a łąk, 8 ha 51 a pastwisk i lasów oraz 51 arów ogrodów. Przy cerkwi działało Bractwo Niepokalanego Poczęcia, a we wsi funkcjonowała czytelnia „Proswity”.
W 1939 roku w Wierzbicy mieszkało 1910 wiernych obrządku greckokatolickiego, około 25 rzymskich katolików i około 20 Żydów. Wierzbicy należała do miejscowości, które szczególnie ucierpiały podczas wydarzeń lat 1943–1947. Wieś została spalona przez wojsko polskie; ocalały jedynie drewniana cerkiew i cmentarz.
Dziś, po wielu latach, trudno odtworzyć topografię dawnej Wierzbicy. W miejscach, gdzie niegdyś stały domy, rośnie pszenica, a wokół rozciągają się pastwiska dawnego Państwowego Gospodarstwa Rolnego. Jadąc drogą z Machnowa, na horyzoncie widać było starą, zniszczoną i coraz bardziej pochyloną ku ziemi budowlę, jakby niezdolną oprzeć się upływowi czasu. Po wysiedleniu mieszkańców w ramach akcji „Wisła” w 1947 roku cerkiew przejęło Państwowe Gospodarstwo Rolne w Machnówce. Od tego czasu budowla popadała w ruinę. Ikony i całe wyposażenie świątyni zostały rozkradzione. W późniejszych latach wykorzystywano ją jako magazyn nawozów sztucznych. W latach siedemdziesiątych, po interwencji spadkobierców Stefana Romera, nawozy usunięto, jednak zniszczenia były już bardzo poważne. Najbardziej ucierpiały klasycystyczne polichromie. Później cerkiew stała opuszczona, od czasu do czasu służąc jako owczarnia.
Wkrótce komuś spodobała się blacha pokrywająca dach – zerwano ją z części kopuły. W wyniku tego belki zaczęły gnić, a deszcze i śniegi powodowały dalszą dewastację. Od północnej strony ktoś wyciął z podwalin drewniane belki, przez co budowla zaczęła się przechylać.
14 lutego 1992 roku o godzinie czwartej rano cerkiew zawaliła się.

Czy potrzebny jest tu komentarz? Wydaje się, że nie. A jednak… Prośmy Boga, aby cerkiew w Wierzbicy była ostatnią, która zginęła z powodu niepamięci jednych, ciemnoty drugich i bezsilności innych…”.

Редакція: www.cerkiew.eu
Фото: Павло Мачуга