Роздуми над Божим Словом – всіх святих українського народу
Човен потрібний. Праця потрібна. Родина потрібна. Петро й Андрій не сиділи без діла. Яків та Іван не тікали від життя. Вони працювали. Вони були нормальними людьми, з конкретною щоденністю, потом, обов’язками, втомою.
І саме туди приходить Христос.
Не до храму. Не на гору. Не в момент, коли вони молилися довгими молитвами. А на берег, у звичайний робочий день, коли руки пахнуть рибою, коли сіті мокрі, коли треба думати, що буде завтра.
Ісус не каже їм: “Станьте трохи кращими”. Не каже: “Майте гарні почуття”. Він каже: “Ідіть за Мною”. Тобто: залиште те, що вас тримає, і дозвольте, щоб Я зробив з вашого життя щось більше.
Сьогодні, у Неділю Всіх святих українського народу, ми дивимося не тільки на ікони, не тільки на великих подвижників, мучеників, ісповідників, монахів, єпископів, священників. Ми дивимося на людей, які в якийсь момент свого життя почули цей самий голос: “Іди за Мною”.
Хтось почув його в княжому дворі. Хтось — у монастирській келії. Хтось — у сільській хаті. Хтось — у тюрмі, на засланні, у підпіллі, перед допитом, перед смертю. Хтось почув його, коли треба було не зректися віри. Хтось — коли треба було простити. Хтось — коли треба було не продати правду за спокій.
Святі українського народу не були людьми без сітей. Вони мали свої човни, свої страхи, свої родини, свої болі, свої слабкості. Але в найважливіший момент вони не дозволили, щоб сіті стали їхнім богом. Вони могли втратити все, але не хотіли втратити Христа.
Бо святість — це не втеча від життя. Святість — це момент, коли Христос стає важливішим за все, що нас тримає.
Петро й Андрій кинули сіті. Яків та Іван залишили човен і батька. Це звучить радикально. Але інколи найбільша святість починається не від великих подвигів, а від маленького внутрішнього рішення: “Господи, я більше не хочу жити тільки для себе. Я не хочу бути рабом страху. Я не хочу мовчати, коли треба свідчити. Я не хочу триматися за свої сіті так сильно, щоб Ти вже не мав місця в моєму житті”.
Український народ має багато святих, бо має багато ран. А там, де є рана, там може народитися або ненависть, або святість. Наші святі вибрали Христа. Не тому, що їм було легко. А тому, що без Нього було б порожньо.
І сьогодні Христос проходить також біля нашого берега. Біля наших домів, наших телефонів, наших тривог, наших новин, наших образ, наших втомлених сердець. Він не кричить. Він просто каже: “Іди за Мною”.
Питання тільки одне: що є тією сіттю, яку я так міцно тримаю, що вже не можу піти за Христом?
Може, це страх. Може, образа. Може, гріх, до якого я звик. Може, комфорт. Може, думка людей. Може, байдужість. Може, постійне відкладання: “Колись почну молитися. Колись пробачу. Колись змінюся. Колись буду ближче до Бога”.
Але святі не стали святими “колись”. Вони стали святими тоді, коли відповіли зараз.
Нехай сьогодні всі святі українського народу моляться за нас, щоб ми не тільки шанували їхню пам’ять, але й мали відвагу жити їхнім вибором. Бо святість — це не прикраса минулого. Святість — це дорога, на яку Христос кличе сьогодні.
Бути святим — це не означає не мати сітей. Це означає вміти їх залишити тоді, коли Христос кличе йти за Ним.
