Роздуми над Божим Словом – Мт 15, 21-28
Є в житті такі моменти, коли здається, що Бог мовчить. Молишся, просиш, благаєш — а у відповідь тиша. І тоді серце стискається від болю: «Невже Ти мене не чуєш? Невже Ти не бачиш, як мені важко?» Саме так почувається хананейка. Вона кричить до Ісуса, а Він мовчить. Не тому, що Йому байдуже. А тому, що в тиші перевіряється щирість серця.
Ісус не грає з нею у психологічні ігри. Він дає їй шанс вирости у вірі. Бо справжня віра — це не емоційний порив, не спалах надії, коли «може вдасться». Це вірність, яка не зникає навіть тоді, коли здається, що двері закриті. Хананейка не ображається, не відходить, не втрачає гідності. Вона наполегливо стоїть перед Ним і каже: «Так, Господи». Ці два слова — вершина віри. Бо «так» Богу означає погодитися навіть із тим, чого не розумієш.
Ця жінка не мала «права» на чудо — вона не була з Ізраїлю. Але мала серце, яке не відпускає Бога. І саме це серце стає ключем. Віра не дає гарантій, що Бог зробить усе так, як ми хочемо. Але вона гарантує, що навіть коли здається, що стоїш під закритими дверима, Він стоїть по той бік і чує.
Іноді Господь навмисне мовчить, щоб у тиші народилося наше справжнє «так». Бо, можливо, найбільше чудо — це не зцілення дочки хананейки, а зцілення серця матері, яка навчилася вірити не в чудо, а в Того, Хто його творить.
Коли Бог мовчить — не відходь. Може, саме в цей момент народжується твоя велика віра