4 вересня 1985 р. в карцері табору біля с. Кучино в московії загинув Василь Стус, поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник, один з найактивніших учасників руху шістдесятників, політв’язень (12 років). Герой України.

*          *          *

Василь Стус – поет перекладач, критик, публіцист. Учасник руху шістдесятництва, українського правозахисного руху. Політв’зень радянських тюрем і концтаборів (1972-79, 1980-1985). Член УГГ (1979). Член ПЕН-клубу. Посмертно – лауреат Державної премії іи. Т. Шевченка (1991), нагороджений орденом кн. Ярослава Мудрого V ступеня (1997), Герой України (2005).

Народився 6 січня 1938 р. в селі Рахнівка Гайсинського р-ну Вінницької області.

черговий раз до карцеру, де він оголосив голодування «до кінця».

Загинув у ніч з 3 на 4 вересня 1985 р. після перебування в карцері, де він оголосив голодування «до кінця».

Був похований на кладовищі у с. Борисово в Пермській області. 19 листопада 1989 р. його прах перепоховано на Байковому кладовищі у Києві.

Летюча зірка

української літератури

Тієї зірки не бачили, коли небосхил був захмарений і засліплений сезонними ліхтарями…

Перед тінню мученика світ смирніє. Тінь даленіє, знайомі риси розпливаються, і на місці їх згущаються образи вселенського страждання, що нас єднає на гіркій землі.

Вістка про табірну смерть Василя Стуса вразила, як грім. 5 вересня 1985 р. про неї повідомили всі радіостанції світу. До Москви пішли урядові протести. Була найчорніша година перед Чорнобилем.

Україна мовчала в клінічній анабіозі, і тільки мале коло друзів замученого поета збиралася в його київській хаті біля свічки перед розп’яттям. І сюди поверталася його душа, вибілена стражданнями, як білий птах.

Перші оцінки Стуса-поета були, крім української, в німецькій пресі. Перші зворушливі некрологи – в українській еміґраційній і в польській підпільній пресі. То були справді братні слова співчуття, що супроводилися наведенням захоплених табірних вітань Василя Стуса до нескореної Польщі – польським борцям за волю.

Один Бог знає, як дорого заплатив Стус за ці слова, за «Таборові зошити», перекинуті через залізну заслону. Але то був чоловік, що говорив і писав за будь-яких обставин голосно, як перед Богом, і платив за це життям.

Український народ в останнє десятиліття дав багато покутників за гріхи і слабості замореного конформізмом покоління. Серед них чимало працівників пера. Але Василь Василь Стус був найсуворішим, найнепримиреннішим. Він творив книгу великого національного болю, разом з тим – сувору лагенду свого життя. Як у всьому великому житті – повторилися путь невизнання у фарисейському світі, суд синедріону й страдницька путь на Ґолґоту.

Василь Стус – людина рідкісної моральної обдарованості, голос сумління у світі розхитаних і розмитих понять честі, правди, порядності. Він зберіг свій стиль до кінця. І це було основою його трагедії. Він ніс даровану йому іскру Божу з гідністю і лицарською одвагою, не згинаючись і не обминаючи. На такій дорозі поети гинуть.

Коротко – етапи його життя.

Народився на Вінничині в селянській сім’ї – на Свят-вечір 1938 року.

Дитинство і навчання в школі – на Донеччині.

Військова служба – стройбат на Уралі – три роки.

Аспірантура в Інституті Літератури і виключенння з аспірантури за участь в акціях громадського протесту.

Різні чорні тимчасові роботи – сім років.

Арешт, мордовські табори суворого режиму – п’ять років.

Заслання в маґаданському краї – три роки.

Другий арешт за участь у правозахисній Гельсінкській групі – відбув п’ять років…

Смерть у таборі особливого режиму на Уралі, на сорок сьомому році життя – 4 вересня 1985 року. І могила нумер дев’ять на табірному цвинтарі.

Перевезення праху й поховання в Києві 1989 року (…).

Євген Сверстюк, «На святі надій», Київ, «Наша віра», 1999