У цей день ми згадуємо, як Ісус Христос урочисто увійшов до Єрусалима. Люди раділи, вітали Його пальмовими галузками, стелили свій одяг на дорозі й кричали: «Осанна! Благословен, хто йде в ім’я Господнє!» Здавалося б, це перемога. Христос — Месія, прийшов, і люди Його нарешті визнали. Але ми вже знаємо: через кілька днів ті самі люди кричатимуть: «Розіпни Його!»
Ця історія — не лише про Ісуса. Вона дуже схожа на те, що відбувається в нашому житті.
Скільки разів ми щиро молилися, просили Бога допомогти, звільнити нас від страждання, від якоїсь несправедливості, зради, болю. І, здавалося б, Бог прийшов. Відчували спокій, надію, навіть радість. А потім усе знову ніби перевернулося: проблема не зникла, люди змінилися, зло знову взяло верх.
І ми починаємо питати: «Господи, чому? Ти ж був тут. Ми Тебе чекали. Ми раділи Тобі. А тепер знову темрява…»
Отже, питання, яке часто мучить християнина:
Чому Бог не усуває зло з мого життя відразу, якщо я Його так щиро прошу?
1. Христос входить, щоби все змінити — але не так, як ми хочемо
Коли Ісус входить до Єрусалима, люди сподіваються, що Він зараз же скине римську владу, зробить чудо, поставить Себе царем. Але Ісус цього не робить. Бо Його мета — не політика, не миттєвий успіх, а глибоке визволення людини від зла. Не ззовні — а зсередини.
Так само в нашому житті. Ми хочемо, щоби Бог просто забрав проблему — ніби чарівною паличкою. Але Ісус приходить інакше. Він не завжди зразу змінює обставини. Часто Він спершу входить у наше серце — щоби змінити нас. Щоби ми стали сильніші, чистіші, здатні до прощення, витривалі.
Тому часто Бог не усуває зло ззовні — бо хоче нас зростити зсередини.
2. Народ кричить «Осанна», але не приймає хреста
Інша причина — ми, як і народ у Єрусалимі, часто хочемо лише «солодкого» Бога: щоб усе було легко, без болю, без боротьби. Але Христос показує, що справжнє визволення приходить через хрест. І ми мусимо прийняти хрест у нашому житті — не як поразку, а як шлях до воскресіння.
Тому коли приходить страждання, не означає, що Бог нас залишив. Навпаки — Він саме тоді найближче. Бо Христос не сидить осторонь. Він входить у наше терпіння, і проходить його з нами — аж до кінця. Саме тому Він ішов на хрест.
3. Чи ми готові впустити Його до кінця?
Ще одне важливе питання: чи ми хочемо, щоби Бог справді панував у нашому житті? Чи ми приймаємо Його лише тоді, коли все добре? У неділю пальмову люди Його вітали, але вже в п’ятницю від Нього відвернулися. Як часто ми робимо так само: в час молитви — ми побожні, а в буденності — живемо так, ніби Бога немає.
Господь не примушує. Він лагідно приходить. На віслюкові, не на коні. Без зброї. Без сили. Лише з любов’ю. І якщо ми Його впустимо — справді, до глибини — тоді зміни настануть, хоча й не завжди миттєво.
