Роздуми над Божим Словом – Лк 12,16-21
Є в цій притчі щось дуже знайоме. Не про стодоли й зерно — про наші внутрішні «склади». Про ті місця в серці, де ми ховаємо свої «колись». Колись поживу для себе. Колись відпочину. Колись почну жити нормально.
Багатий із Євангелія не був злодієм. Не був жорстоким. Просто вірив у міф, який тихо точить і нас: що життя почнеться, коли нарешті все собі забезпечу. Коли добудую, зароблю, заспокоюсь, відкладу «хоч трошки більше».
А Бог входить у цей монолог і розриває його одним реченням: «Цієї ночі…». Не як погроза — як пробудження. Наче ставить руку на плече й шепоче: «Ти живеш так, ніби завтра гарантоване. Але твоє життя — зараз».
Можливо, найбільша бідність — не нестача грошей, а те, що ми відкладаємо любов, увагу, чесність, покаяння, час для близьких на «після». На той міфічний ранок, який ніколи не настане.
А найбільше багатство? Це коли сьогоднішній день не минає повз мене. Коли я не збираю життя на склади, а використовую його в дорозі до Бога й людей.
Бо все, що накопичиш для себе — згине.
А все, що віддаш — залишиться.