Роздуми над Божим Словом – Лк 16,19-31
Є щось дуже тривожне в цій притчі. Не лише у самому образі багатого, який після смерті опинився у вогні. А в тому, як усе це починалося: він просто жив добре. Не крав, не вбивав, не був жорстоким. Просто щодня жив «розкішно».
І ось це «просто» стало його вічним вироком.
Бо найбільший гріх цієї історії не в багатстві. І навіть не в тому, що Лазар лежав біля воріт. Найстрашніше, що багатий до нього звик.
Він проходив повз, можливо, навіть кидав щось зі столу і думав, що цього досить.
Так народжується байдужість: не коли ми робимо зло, а коли перестаємо бачити людину.
У притчі Ісус малює дивну деталь: між ними після смерті прірва. Та сама, яку багатий вирив сам ще за життя. Кожного дня, коли не помічав, коли відвертав погляд, коли йому було «не до того». Прірви не падають із неба — їх копають руками звички.
А потім він просить: «Пошли Лазара, щоб він сказав моїм братам».
Наче досі не розуміє: Лазар не є листоношею пекла. Той, кого ти не слухав за життя, не буде твоїм рятівником після смерті.
Ця історія болісно сучасна. Бо сьогодні Лазар лежить не тільки на вулицях. Він сидить поруч у класі, в офісі, у домі і просто мовчить. Іноді це твій колега, якому «щось не так», сусід, який замикається в собі, або дитина, яка перестала говорити. І якщо ми не бачимо — ми стаємо тим самим багатим. Не з кармазином і вісоном, а з телефоном і абонементом на Netflix.
І, можливо, саме зараз, поки ми читаємо цю Євангелію, Бог тихо запитує:
«Чи бачиш Лазара, який лежить біля твоїх воріт?»
Бо прірва не починається після смерті. Вона починається тоді, коли ми перестаємо дивитися.