Роздуми над Божим Словом – Лк 6, 31-36.
Євангеліє, яке ми сьогодні чуємо, звучить красиво і лагідно, але насправді воно — як удар у груди. Бо Ісус не каже просто: «Будьте добрими». Він каже: «Любіть ворогів ваших». Це не романтична порада, не моральна рекомендація. Це вимога, яка перевертає наш світ догори дригом.
Ми звикли міряти любов справедливістю: «я тобі — ти мені». Але Ісус каже, що така любов — це ще не любов, це лише обмін. Це бухгалтерія почуттів. Справжня любов починається тоді, коли перестаєш рахувати. Коли прощаєш без гарантій, допомагаєш без вдячності, любиш без відповіді. Саме тоді в тобі починає жити щось від Бога.
Поглянь навколо: ми часто стаємо схожими на тих, кого зневажаємо. Хтось нас зрадив — і ми холодні. Хтось нас принизив — і ми мріємо про відплату. Ми ніби вбираємо зло, щоб потім повернути його далі. Ісус приходить і каже: «Зупини цей ланцюг». Якщо ти не зупиниш — зло буде лише множитись. Любов до ворога — це не наївність, це сила, яка рве коло ненависті.
«Бог добрий для невдячних і злих», — каже Ісус. Тобто навіть тоді, коли людина Його ображає, Бог продовжує сходити сонцем і посилати дощ. Він не міняє своєї любові під поведінку інших. І коли ти дієш так само — стаєш сином Всевишнього.
Це не значить, що треба дозволяти себе топтати. Любити ворога — не означає погоджуватись із його злом. Це означає не дозволяти злу зробити тебе подібним до нього. Не дозволяти, щоб твоя душа отруїлася ненавистю.
Справжня перемога над ворогом — це коли ти не стаєш таким, як він.
Справжня сила — це мати лагідне серце серед жорстокого світу.
Справжня свобода — це любити там, де всі ненавидять.
І тому ця Євангелія — не про інших. Вона про тебе. Про твоє серце, яке має вибрати: повторювати зло чи зупинити його. І тільки той, хто зумів полюбити ворога, зрозуміє, що таке бути схожим на Бога