Роздуми над Божим Словом – Лк 7, 11-16
Іноді Бог входить у наше життя не тоді, коли ми готові, а тоді, коли ми вже ні на що не здатні. Так було з жінкою з Наїну. Вона йшла за тілом свого єдиного сина. Усе, що мала, – ішло в землю. Ні молитви, ні слова, ні навіть сльози вже нічого не могли змінити. І саме тоді Ісус приходить. Не тоді, коли ще можна було щось зробити. А коли вже пізно. Коли навіть надія вмерла.
Це одне з найніжніших місць Євангелія: “Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав: не плач.”
Він не став запитувати про віру, не випробовував, не вимагав нічого. Просто побачив біль і зупинив похорон. Так, як ніби хотів сказати: «Досить. Більше не треба. Твій біль не є останнім словом».
А потім торкнувся мар — тобто торкнувся смерті. Став «нечистим» у розумінні тогочасного світу. Але Ісус не боїться доторку до нечистоти. Бо Він не заражається смертю. Навпаки — смерть заражається життям.
І саме тут можна побачити сенс свята святого великомученика Димитрія. Він теж не боявся доторкнутися до смерті. Його мужність — це не героїзм заради слави, а свідчення, що віра сильніша за страх. Димитрій міг мовчати, міг пристосуватися, але вибрав правду. Бо знав, що життя без правди — це повільний похорон. А Ісус приходить, щоб зупинити саме такі похорони: тих, хто ховає совість, надію, любов.
У нашому світі теж є багато процесій смерті: люди несуть свої мрії, віру, чистоту, сенс. Ісус і сьогодні зустрічає нас біля міських брам — біля межі між «ще живу» і «вже не можу». І каже: «Не плач».
Не тому, що забороняє плакати, а тому, що Його слово сильніше за смерть.
Віра святого Димитрія нагадує нам, що справжнє життя починається там, де ми дозволяємо Христові торкнутися нашого болю. Бо коли Він торкається — навіть те, що давно мовчало, починає знову говорити.
Може, саме сьогодні Христос стоїть біля твоєї брами і каже:
— Юначе, дівчино, кажу тобі — встань.
Повернись до життя. Не тому, що все знову буде легко, а тому, що Я — з тобою.
І коли Він це каже — навіть смерть мусить відступити