Роздуми над Божим Словом – Лк 8, 5-15
Є слова, які ми чуємо все життя, але ніколи не пускаємо їх глибше, ніж до вуха. Вони відскакують від нас, мов зерна від асфальту. Ми слухаємо, але не приймаємо. Так виглядає серце край дороги — тверде від розчарувань, від недовіри, від постійної оборони перед болем. І диявол не має з ним проблем: бере все, що могло б прорости, і зникає.
Інші серця схожі на камінь, бо на них усе росте лише на короткий час. Це люди, які вміють захоплюватися, горіти і згорати. Їхні слова повні емоцій: «Так, Господи, цього разу змінюсь!» — але наступного ранку все зникає. Камінь гарячий, коли на нього падає сонце, але не здатний тримати вологу.
Є ще серця, де росте тернина. І це, мабуть, найпідступніший ґрунт. Там є місце для Слова, але поруч ростуть клопоти, кредити, обов’язки, невдоволення собою, постійне порівнювання з іншими. І раптом усе, що було живе, зникає під вагою «важливих справ». Там не диявол винен, і не камінь. Там винна тиша, якої ми боїмося, бо в ній чути правду про себе.
А добра земля — це не ідеальні люди. Це ті, хто навчився витримувати. Вони не мають стерильного життя, без бур’янів і каміння. Вони просто дозволили, щоб Слово проросло в глибину, навіть якщо довелося розбити камінь у собі, навіть якщо руки були в крові від колючок. Добра земля — це серце, яке пройшло біль, але не зачерствіло. Серце, яке плакало, але не втратило ніжність. Серце, яке знає, що плід не з’являється завтра, але тримається за Слово, навіть коли все говорить, що воно даремне.
Бо зерно росте повільно. І Бог не шукає родючої землі. Він творить її у нас, коли ми перестаємо вдавати, що вже все знаємо.
Хто має вуха слухати — хай нарешті перестане тільки чути.