Роздуми над Божим Словом – Митаря і фарисея
Передпістя завжди починається тихо. Без заборон і без календаря з червоними хрестиками. Воно починається з дзеркала. Ця притча не є оповіддю лише про митаря чи фарисея як постатей з давніх часів. Вона торкається моменту, коли людина стає перед Богом і починає не просити, а звітувати.
Фарисей у храмі нічого не просить. Він інформує Бога про свій піст, про десятину, про власну відмінність від інших. Фактично він говорить не з Богом, а про себе. Бог у цій молитві стає лише слухачем, який має підтвердити: ти все робиш правильно, ти кращий. У цій логіці духовність перестає бути зустріччю і стає самопрезентацією.
Саме тут починається сенс передпістя, бо передпістя не про те, що я роблю для Бога, а про те, що відбувається з іншими людьми в моїй голові. Фарисей постить, але його піст має побічний ефект: він підносить самого себе і водночас принижує інших. Його релігійність працює як ліфт, який їде вгору лише для нього, залишаючи решту внизу.
Митар не рахує своїх вчинків і не порівнює себе з іншими. Він не пояснює і не виправдовується. Він просто стоїть у правді про себе. І цього виявляється достатньо. Його молитва коротка, але в ній є те, чого бракує фарисеєві: простір для Бога.
Не випадково Церква починає передпістя саме з цієї Євангелії. Бо найбільша небезпека посту полягає в тому, що людина може вийти з нього праведною у власних очах. З правильним меню, але з нечистим серцем. З порожнім холодильником і переповненою гордістю. Можна не їсти м’яса і водночас «їсти» людей поглядом. Можна молитися більше, але любити менше. Можна бути в храмі, але не бути перед Богом.
Тому передпістя ставить дуже просте і водночас болюче питання: коли я молюся, я піднімаю себе чи впускаю Бога? Бо Бог не входить туди, де Йому вже все пояснили. Він входить туди, де є місце. А місце з’являється лише тоді, коли людина перестає виправдовувати себе і дозволяє Богові її спасти.