Роздуми над Божим Словом – Мт 9, 27-35
Двоє сліпих бачать в Ісусі те, чого не помічають люди зі здоровими очима. Вони називають Його «Сином Давида» — месіанським титулом, особливо важливим у Євангелії від Матея. Їхнє тілесне обмеження не завадило їм розпізнати в Ісусі Того, через кого Бог приходить спасти свій народ. Святий Йоан Золотоустий звертав увагу саме на цей парадокс: сліпі повірили, почувши про діла Христа, тоді як інші бачили Його чуда на власні очі й залишалися невіруючими.
Ісус не зупиняється одразу й не оздоровлює їх посеред дороги. Вони мусять іти за Ним, кричати, не втрачати надії, а потім увійти до дому. Це не байдужість Христа і не спроба штучно продовжити їхнє страждання. Євангелист показує віру, яка не обмежується хвилинним поривом. Легко звернутися до Бога один раз, коли біль особливо гострий. Набагато важче продовжувати йти за Ним, коли здається, що Він не відповідає. Лише в домі Ісус запитує: «Чи віруєте, що я можу це зробити?» Він не потребує цієї відповіді, щоб довідатися, що відбувається в їхніх серцях. Питання потрібне самим сліпим. Їхнє прохання має стати свідомим визнанням: ми не лише чули про Тебе, ми довіряємо Тобі. За поясненням Отців Церкви, Ісус дозволяє їм уголос висловити віру, яку вони вже носять усередині.
Слова «нехай вам станеться за вашою вірою» не означають, що людина може отримати від Бога все, чого забажає, якщо лише достатньо сильно себе переконає. Віра тут не є чарівною силою, якою людина змушує Бога діяти. Вона є відкритістю на дію Христа. Сліпі не кажуть: «Ми заслуговуємо на оздоровлення». Вони просять милосердя. Не виставляють перед Ісусом своїх чеснот, не пояснюють, чому саме їм належить допомога. Приходять із порожніми руками. І саме такі руки Бог може наповнити.
Після оздоровлення Ісус суворо наказує їм мовчати. Отці Церкви бачили в цьому передусім Його небажання шукати людської слави. Христос не хоче, щоб Його сприймали лише як чудотворця, навколо якого збирається натовп у пошуках незвичайних подій. Він не будує авторитету на рекламі власних добрих учинків. Оздоровлені, однак, не зберігають таємниці. Євангеліє не представляє їхньої поведінки як взірець досконалого послуху. Вони повірили, що Ісус може повернути їм зір, але ще мають навчитися довіряти Йому також тоді, коли не розуміють Його наказу. Віра не закінчується в момент отримання допомоги. Вона повинна дозріти до послуху.
Наступного чоловіка вже не чутно. Він не може кричати, просити чи висловити свою віру. Його приводять інші. Святий Йоан Золотоустий зауважує, що Ісус не вимагає від нього визнання, як від сліпих, але відразу визволяє його, бо цей чоловік сам не був спроможний промовити прохання. Тут відкривається важлива правда про спільноту: іноді людину до Бога приносить віра інших. Бувають періоди, коли хтось не має сили молитися, не знаходить слів, утратив надію або настільки замкнувся у своєму стражданні, що вже не вміє просити про допомогу. Тоді його можуть принести до Христа чужа молитва, присутність, терпеливість і турбота.
Найсильніший контраст цього уривка з’являється наприкінці. Люди бачать визволення і дивуються. Фарисеї бачать те саме, але називають добро злом. Проблема вже не в нестачі доказів. Жодне наступне чудо не переконає серця, яке наперед вирішило не повірити. Можна мати добрий зір і бути духовно сліпим; можна вільно говорити й використовувати мову для обмови; можна добре знати релігійні приписи й не розпізнати Божого милосердя.
Ісус не вступає з ними в довгу суперечку. Він іде далі: навчає, проповідує і зцілює. За словами Золотоустого, Христос відповідає на звинувачення не помстою, а ще більшим добром. Це одна з найважчих форм свободи: не дозволити чужій несправедливій оцінці вирішувати, ким ми станемо і чи продовжимо робити добро.
