Роздуми над Божим Словом – свв. отців I-го Вселенського Собору
Сімнадцятий розділ Євангелія від Івана біблійні коментарі часто називають ариєрейською молитвою Ісуса. Це не випадкова назва. Христос постає тут як Той, хто приносить Отцеві не жертву з чогось зовнішнього, а самого себе, своє діло, своїх учнів і майбутнє Церкви.
У центрі цієї молитви стоїть слово «слава». У біблійному значенні слава — це не популярність і не людське визнання. Це об’явлення Божої присутності, Його правди і сили. Коли Ісус каже: «Прослав мене, Отче, у себе, тією славою, яку я мав у тебе, перш ніж постав світ», Він говорить про свою вічну єдність з Отцем. Це один із найважливіших текстів для розуміння того, ким є Христос.
Саме тому ця Євангелія добре поєднується з пам’яттю про Перший Вселенський Собор у Нікеї 325 року. Собор відповів на аріанську кризу і визнав, що Син Божий не є створінням і не є кимось нижчим від Отця. Він є «єдиносущний Отцеві», Бог істинний від Бога істинного. Слова Ісуса про славу, яку Він мав у Отця перед створенням світу, дуже виразно показують: Христос не починається у Вифлеємі. У Вифлеємі Він народжується як людина, але як Син Божий існує відвічно.
Далі Ісус говорить про вічне життя: «Це — вічне життя, щоб пізнали тебе, єдиного істинного Бога, та Ісуса Христа, якого послав єси». У біблійній мові «пізнати» означає не просто здобути інформацію. Це означає ввійти у живий зв’язок. Вічне життя починається не лише після смерті. Воно починається тоді, коли людина входить у правдиве пізнання Бога через Христа.
Важливо також, що Ісус молиться за учнів, які залишаються «у світі». У Євангелії від Івана «світ» часто означає не просто створену реальність, а простір спротиву Богові. Учні не забрані з цього світу, але мають бути збережені в Божому імені. Християнство не є втечею від реальності. Воно є життям у реальності, але з іншим джерелом сили.
Прохання «щоб вони були одно, як і ми» відкриває глибоке розуміння церковної єдності. Єдність Церкви не є лише організаційною згодою чи зовнішнім порядком. Її джерелом є єдність Отця і Сина. Тому справжня єдність не може будуватися без правди про Христа. Нікея показала це дуже чітко: мир у Церкві не може бути куплений ціною спотвореної віри.
Наприкінці Ісус говорить про радість: «щоб вони мали у собі радість мою повну». Це не емоційний оптимізм, а плід участі в житті Бога. Радість учнів народжується з того, що вони не залишені самі: Христос відкрив їм Отця, передав їм слово і молиться за них. У цьому сенсі ця Євангелія є не тільки молитвою перед страстями, але й коротким викладом християнської віри: Христос вічний Син Отця, Він об’являє Бога, дарує життя, береже Церкву і веде її до єдності.
