Іноді найбільший параліч у нашому житті — не в тілі, а в душі.
Можна бути здоровим, сильним, активним, а все одно не мати сили піднятися з безнадії. Зовні все виглядає нормально, але всередині — застій. Серце лежить. Думки застрягли. Молитва не йде. І ніхто цього не бачить, крім Бога.
Саме тому Ісус, побачивши розслабленого, перш ніж дати йому фізичне зцілення, каже: «Твої гріхи відпускаються». Бо справжнє зцілення починається зсередини. Не з тіла, а з серця. Не з того, що помітне, а з того, що приховане.
Нас часто більше турбує зовнішнє. Щоб ніхто не бачив наших слабкостей. Щоб виглядати сильними. Але Бог бачить глибше і діє там, де нам самим страшно торкнутися.
Цей чоловік навіть не прийшов до Ісуса сам. Його принесли. Можливо, він уже не вірив, що щось зміниться. Але були ті, хто вірив за нього. Іноді єдиний шанс на зцілення — це чужа віра. Віра мами, дружини, друга. Саме вона відкриває двері до чуда.
Чи є біля тебе такі люди? А чи ти стаєш таким для когось?
Книжники одразу піддали все сумніву. Вони бачили лише формальні речі. А Ісус задає питання: що легше сказати — «пробачено» чи «ходи»? Бо насправді це одне й те саме. Бог, який прощає, — це Бог, який дає життя. Нове. Повноцінне.
Наприкінці люди дивуються не стільки чуду, як тому, що така влада дана людям. Не ангелам. Не якимсь надзвичайним істотам. Людям. Нам. Бути носіями Божого прощення, бути тими, хто підіймає інших — це не привілей святих, а покликання кожного.
Поглянь на своє життя. Можливо, ти зараз саме той, кого треба нести. Можливо, ти той, хто має нести інших. А можливо — і одне, і друге.
Бо в Царстві Божому всі ми по черзі лежимо і несемо. Але одне лишається незмінним: Ісус бачить кожного. І ніколи не залишається байдужим.
