10 лютого 1891 р. у Львові помер Олександр Огоновський (нар. 17 березня 1848 р. у Букачівці, Рогатинський район Івано-Франківської області). Український юрист, освітянин, політик, громадський діяч, редактор, доктор права, професор Львівського університету. Брат Омеляна Огоновського.
Народився у родині священика. Батько о. Михайло Огоновський був настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Огоновські мали шляхетське походження і належали до гербу Огоньчик. Випускник Львівського університету, натомість, з 1888 р. професор цього ж університету. Перший професор права, який викладав в університеті українською мовою. Зробив значний внесок у розробку української юридичної термінології. Був одним із ініціаторів створення Народної Ради у Львові та
першим її головою, редактор «Правди».
Був також співзасновником кількох громадських організацій – «Дружній лихвар», «Просвіта», НТШ, «Рідна школа». Помер й похоронеий у Львові на Личаківському цвинтарі. Над домовиною професора Олександра Огоновського з палкою промовою виступив Корнило Устиянович, щирий друг Покійного (газета «Діло» за 13.02.1891):
„Краяни! Нa лицях наших сум, на оцї сльоза. Дзвін похоронний ударив в ваше
серце і уста стогнуть жалісливо, тихо: Пращай сердечний друже Олександре!
Пращай! Лишив ти любую дружину, лишив дитину милу і добрих братів, лишаєш
в смутку всю нашу громаду… і де лиш Русин з Русином зійде ся і щире слово к
собі заговорять, — всюди дає ся жаль великій чути: умер честившій з помежи
честивих, вірнїйшій з поміж синів Руси — умер… і умом світлим і словом
могучим не стане нам більше в пригодї.
Недавно тому — Русь наша в збройній дружинї станула сміло перед лицем світа
— зняла молом свій, лице відслонила і з оком ясним, з серцем непорочним
рекла поважно: Звете?… приходжу! Я вірна вірі, я вдячна добру — я люблю, що
праве, що красне. Так відчинїть ся закляті ворота! нехай займаю приналежне
місце!
И замки пирсли, врата ся розходять… Русь иде сміло до мети високої, иде всїм
здвигом — в кого є надїя, в кого любов є, в кім віра горить. Ах Олександре! Ти-ж
у сїй дружинї був світич ясний, ти був передовець — в руцї хоругва! — на тебе
клали ми свої надїї, а тебе не стало, друже ти наш любий, в сам горячій час.
Замовкли на віки медові уста, погасли умні, добротливі очи, застигло серце, що
Русь так любило, — умер, великій патріот умер!
А вмер — як другі — в лїт своїх розцвітї — і сумна думка плаче в серцях наших:
Чому гріб темний нам все видирає, що найкрасшого Русь галицка має?
„Не нам на прю з Тобою стати,
„Не нам дїла Твої судить!..”
На гробах родимось і ходим, і в гріб прийде ся нам усїм лягати. Но Русь жиє, як
жила, і жити буде! Розвита хоругва! Она в кріпких руках! Хто вирече ся батьків
заповіту? Хто єї покине? хто плюне на неї, тому, що далека мета і путь не
утерта? Терпцю, терпцю — і більше віри, краяни! Ходїмо сміло і не обзираймось
на крик і регіт духів тьми і злоби! Хоть Олександра між нами не стало… хоть
смуток наші серця придушає, ходїмо братя. Є у нас провід розумний і вірний. За
ним пійдем і Руси добудем достойне місце у радї народів… А Олександра,
любого брата, проведїм честно до єго могили а там вкриєм цвітом єго домовину
— жменю землицї, просим сльозою — там попрощаймо єго у останнє!”
