77 років тому, 8 березня 1946 р. у Львові розпочав роботу собор, скликаний ініціативною групою (очоленою настоятелем львівської Преображенської церкви о. Гавриїлом Костельником), під повним наглядом органів радянської внутрішньої безпеки. Його з плином літ названо Львівським собром 1946 р., або Львівським псевдо-собором. Він відбувався протягом 8, 9 і 10 березня.
Цей собор рішив про недійсність Берестейської унії 1956 р., і вирішив про приєднання греко-католиків до російського православ’я. Вселенська Католицька Церква ніколи не визнала рішень львівського псевдо-собору, оскільки відбувся він в умовах правління комуністичного режиму, не було на ньому жодного з греко-католицьких єпископів й його організація та проведення не були узгіднені з Апостольською Столицею.
Собор почався 8 березня 1946 року коротким богослужінням у храмі св. Юра у Львові. У ньому взяли участь 216 делегатів-священиків і 19 делегатів-мирян (із запрошених 225 делегатів-священиків і 22 делегатів-мирян) із трьох єпархій — Львівської, Самбірсько-Дрогобицької і Станіславської.
Отець Г. Костельник виступив із доповіддю «Про мотиви возз’єднання Греко-католицької церкви з Руською православною церквою», в якій згадав історію та догматику католицизму та унії і закликав до поєднання з православ’ям. [Гаврило Костельник був застрелений невідомим 20 вересня 1948 року в дорозі до Преображенської церкви].
Після собору 1946 р. Греко-Католицька Церква в Україні зійшла до підпілля, все-таки зберігаючи свою тотожність помимо гонінь, арештів, тюрем і зіслань. Масові мітинги кінця 1980-их і початку 1990-их років у цілій Західній Україні почали й розгорнули процес легалізації та відновлення УГКЦ.
(ред.)
* * *
З огляду на внутрішній та зовнішній тиск радянська влада була змушена визнати права УГКЦ, і 28 листопада 1989 року (перед зустріччю Папи Івана Павла ІІ з Горбачовим 1 грудня 1989 р.) вийшла заява Ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР, згідно з якою греко-католики отримували право на заснування й реєстрацію громад, користуючись «усіма правами, встановленими законом для релігійних об’єднань в УРСР».
Офіційна легалізація дала також змогу розвивати внутрішню інфраструктуру УГКЦ. Так, стараннями Владики Володимира Стернюка у вересні 1990 року відновила свою діяльність Духовна Семінарія Святого Духа у Львові, першим ректором якої було призначено владику Филимона Курчабу.
23 січня 1990 року в церкві Преображення у Львові за участю владик з України та майже 200 священиків і численних мирян відбувся Собор Церкви. На ньому було прийнято кілька ухвал, серед яких заява про недійсність рішень Львівського псевдособору 1946 року.
У червні 1990-го підпільні владики мали зустріч з Папою Іваном Павлом ІІ, на якій він «поблагословив і утвердив канонічну й церковну єдність єдиної Помісної УГКЦ на батьківщині й у діаспорі. Завершальними кроками легалізації Церкви стали повернення греко-католикам архикатедрального собору Святого Юра у Львові, яке відбулося 19 серпня, відновлення легальної діяльності монаших Чинів і Згромаджень та приїзд до України Глави УГКЦ Мирослава Івана Любачівського 30 березня 1991 року.
(із сайту: ugcc.ua)
