Брати Борис та Гліб, молодші сини князя Володимира Святославича, котрі трагічно загинули 1015 року під час міжусобної боротьби за великокнязівський престол,— перші святі, канонізовані давньоруською Церквою. Вони є визнані як чудотворці й молільники перед Богом “за землю Руську”, “за нові люде християнські”.
Як каже одне їхнє житіє, вони «відняли ганьбу від синів», які так довго жили в язичництві. Разом з тим їх шанування одразу встановлюється як всенародне, випереджаючи церковну канонізацію. Більше того, канонізація ця була зроблена, безсумнівно, не через вищу ієрархію, тобто греків-митрополитів, які мали якісь сумніви в святості нових чудотворців.
Вже після розповіді князя Ярослава про перші чудеса митрополит Йоан був «переконливий і в сумніві». Проте саме цей Йоан переніс нетлінні тіла князів у нову церкву, встановив їм свято (24 липня) і сам становив їм службу (1020 і 1039 р.). З часу вбивства князів (1015 р.) минуло так мало років, а сумніви греків не зникали. Потрібна була тверда віра людей у своїх нових святих, щоб подолати всі канонічні сумніви та опір греків, які взагалі не схильні заохочувати релігійний націоналізм новохрещеного народу. Сумніви греків зміцював факт, що Борис і Гліб не були мучениками за Христа, але стали жертвою політичного злочину, як багато хто до і після них. Святополк, який почав вбивати братів з прагнення встановити на Русі одну владу, лише наслідував свого отця Володимира-язичника, як про це згадує сам святий Борис. З іншого боку, грецька Церква знає дуже мало святих мирян. Майже всі святі грецького календаря належать до мучеників за віру, преподобних (аскетів-подвижників) і святителів (єпископів).
Миряни в чині праведних зустрічається вкрай рідко. Потрібно пам’ятати про це, щоб зрозуміти всю винятковість, всю парадоксальність канонізації князів, убитих у міжусобиці, і першої канонізації в новій Церкві вчора ще язичницького народу. Канонізація Бориса та Гліба ставить перед нами, таким чином, велику проблему. Від неї не можна відмахнутися посиланням на ірраціональність святості, на недовідомість доль Церкви чи чудеса як головну підставу шанування. Невідомий автор житія князя Володимира, складеного в XII столітті, пояснює відсутність чудес при його труні відсутністю народного шанування: «Якби ми мали старання і молитву приносили за нього в день його преставлення, то Бог, бачачи ретельність нашу до Нього, прославив би його» . Усього два чудеса були замічені до канонізації св. Бориса та Гліба, а вже слов’янська Русь мандрувала до Вишгороду у сподіванні зцілень.
@прес-служба ольштинсько-ґданської єпархії
https://ugcc.ua/data/sogodni-rosiya-znovu-chynyt-grih-okayannogo-svyatopolka-glava-ugkts-u-den-pamyati-svyatyh-borysa-i-gliba-732/
