75-та річниця депортації на Радянську Україну
Примусове виселення українців з Ярославського
та Любачівського повітів Польщі
* * *
(75 lat temu, 24 kwietnia 1946 r. Grupa Operacyjna „Rzeszów” [doraźnie zorganizowany 5 kwietnia 1946 r. związek operacyjny Wojska Polskiego] o godz. 5.00 rozpoczęła deportację ludności ukraińskiej z powiatów lubaczowskiego i jarosławskiego na terytorium USRR. Deportację rozpoczęto od gminy Stary Dzików. Ogółem od dnia 15 października 1944 r. do 15 czerwca 1946 r. na terytorium ZSRR przesiedlono 122 622 rodzin ukraińskich, obywateli PRL, razem 482 880 osób).
* * *
5 квітня 1946 була утворена військова Оперативна група «Жешув» під командуванням генерала Яна Роткевича. Цій організації були підпорядковані 3-я, 8-а і 9-а піхотні дивізії, 14-й та 18-й піхотні полки, і всі сили Пограничної сторожі, Корпусу Внутрішньої безпеки, міліції та Міністерства Громадянської Безпеки. 26 квітня 1946 генерал Стефан Моссор наказав групі «Жешув», Люблінському військовому округу та Краківському військовому округу, щоб до 15 червня депортувати 14 045 сімей в Україну, які, за даними комісій з переселення, все ще залишалися в цьому районі. Для досягнення цієї мети було збільшено число депортованих сімей від 100 до 500 на день. 26 червня 1946 було з єпископського палацу в Перемишлі силою викрадено єпископа Йосафата Коциловського і віддано до рук НКВС, яке ув’язнило його й вивезло до СРСР. 27 червня 1946 був заарештований допоміжний єпископ Григорій Лакота та члени перемиської греко-католицької капітули. Обидва священослужителі загинули на чужині.
24 квітня о 5 годині ранку спеціальна підгрупа ОГ “Ряшів”, утворена з 14-го, 26-го і 30-го полків піхоти почали виселення українців з Любачівського та Ярославського повітів і міста Перемишль. На Любачівщині акцію розпочали з ґміни Старий Диків і до кінця місяця було переселено 257 родин (970 осіб). Ймовірно, що у цей же час відбувалося виселення з ґміни Великі Очі. Основна частина з тих, хто залишалися, зуміли сховатися у лісах.
У травні 14-й піхотний полк отримав завдання завершити виселення українців по лінії Верхрата – Нове Брусно і Дахнів – Залужжя. Оскільки більшість виїхала ще восени, армія займалася прочісуванням лісів у пошуках втікачів. Таким чином було висилено українців з Нового Дикова, Нового і Старого Люблинця, Горайця, Молодівців, Мощаниця, Борової Гори, Лівчі, Лукавця, Німстова, Сухої Волі, Щуткова, Залужжі, Старого і Нового Брусна, Монастирця, Шаласова, Верхрати і Любачева. Особливо брутальним було виселення у Старому Люблинці, Новому Люблинці і Жукові. Армія за підтримки громадської поліції прочісували довколишні ліси, використовуючи для цього собак. В кінці травня вдалося депортувати більшість родин, зокрема 180 з Нового Люблинця, 190 зі Старого Люблинця, 160 з Жукова, 30 з Німстова та інших сіл. Пункти збору на станції Любачів та Горинець були переповнені, оскільки лише від останньої з них було відправлено 12 ешелонів з 2 430 родин. Загалом у травні з чотирьох станцій у (Любачів, Олешичі, Горинець і Дев’ятир) було відправлено 25 ешелонів (967 вагонів) з 3 400 родин, 578 з яких з інших повітів.
Розпочате 15 жовтня 1944 року виселення українців з Польщі до УРСР завершилося 15 червня 1946 року. Згідно з підсумковим звітом Головного Уповноваженого уряду УРСР з евакуації українського населення з території Польщі Михайла Ромащенка від 14 лютого 1947 року, з теренів так званого Закерзоння загалом було депортовано 122 622 родини (482 880 осіб). Аналогічно 4 червня керівники радянської та польської переселенчої комісій у Любачівському повіті Петро Пелипай та Зиґмунд Баденчик разом з заступником старости Владиславом Ґуставом і командиром 9-ї піхотної дивізії генералом Бевзюком підписали кінцевий протокол про евакуацію українського населення з Любачівського повіту. За його даними, з-поміж 10 291 українських родин (44 777 осіб) до УРСР було депортовано 9 348 родин (40 787 осіб) і 556 родин (2 126 осіб) із сусідніх повітів (Білгорайського, Ярославського, Перемиського, Томашівського). Залишилося 703 змішані родини (3 120 осіб) і не виселено 240 родин (870 осіб). Найбільше змішаних родин залишилось у ґмінах Великі Очі (156) і Старий Диків (154). Таким чином, офіційно з Любачівщини було виселено 97,6% українського населення. Станом на червень 1946 року цілком або частково були спалені 69 населених пунктів (5 321 господарство), що значно більше, ніж за усію Другу світову війну.
Проте, як покажуть подальші події, радянські евакуаційні комісії суттєво помилялися у своїх кількісних оцінках депортованого українського населення, оскільки відносно велика кількість українців (близько 20%, тобто орієнтовно 10 тис. осіб) продовжувала залишатися на терені Любачівщини, переписуючи метрики, ховаючись у лісах або у сусідніх повітах.
Депортовані до УРСР українці з Любачівського повіту в більшості оселилися в західних областях України – Тернопільській, Івано-Франківській та Львівській. Декого доля закинула й у східні області України, хтось згодом був арештований і вивезений у Сибір. Працювали в колгоспах, рідко кому з молодих вдавалося улаштуватись на роботу на державні підприємства й установи.
(за: «ЗБРУЧ», від 06. 09. 2019 р.)
[cвітлини: – церква св. Дмитра у Старому Дикові, збудована у 1904 р., освячена 16 вересня 1906 р. перемиським єпископом Костянтином Чеховичем; пам’ятник депортованим встановлений перед залізничним двірцем у Самборі; фрагменти плакатів роботи Зенона Депута (Гурово Ілаецьке)]
