25 березня 1944 р. у концтаборі Майданек поблизу Любліна помер Омелян Ковч, священник УГКЦ, капелан УГА, громадський діяч, праведник України, блаженний священномученик, покровитель душпастирів УГКЦ. Народився у с. Космач на Івано-Франківщині 20 серпня 1884 р.
* * *
Після закінчення Римської колегії св. Сергія і Вакха у 1911 р. прийняв священичі свячення. У 1919 р. став польовим духівником Української галицької армії. Після війни й аж до ув’язнення душпастирював у Перемишлянах, дбаючи водночас про суспільно-культурне життя парафіян. Опікувався бідними, пригортав сиріт, хоча сам мав шестеро своїх дітей. Під час Другої світової війни відважно виконував свої священичі обов’язки, проповідуючи любов до людей усіх національностей та рятуючи від винищення євреїв. 30 грудня 1942 р. гестапо заарештувало його. У тюрмі отець виявляв геройську мужність, рятуючи від зневіри засуджених на смерть співв’язнів.
25 березня 1944 р. загинув мученицькою смертю в концтаборі Майданек (поблизу Любліна). У 1999 р. Єврейська рада України присвоїла йому звання “Праведник України”.
«Я розумію, що стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого в цій справі. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?.. Я дякую Богові за Його доброту до мене. За винятком раю, це єдине місце, де я хочу бути. Тут ми всі рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латвійці та естонці. Я єдиний священик між ними. Навіть не можу собі уявити, як тут буде без мене. Тут я бачу Бога, який є один для всіх нас, без огляду на наші релігійні відмінності. Можливо наші церкви є різні, але той самий Великий і Всемогутній Бог править усіма нами. Коли я відправляю святу літургію, вони всі моляться. Вони умирають по-різному, і я допомагаю їм перейти цей маленький місточок до вічності. Хіба це не благословення? Хіба це не найвеличніша корона, котру Бог міг положити на мою голову? Це справді так. Я дякую Богові тисячу разів на день, за то, що послав мене сюди. Я більше Його ні про що не прошу. Не переживайте і не тратьте віри у те, що я роблю. Замість того, радійте мною. Моліться за тих, хто створив цей концентраційний табір і цю систему. Вони єдині, хто потребує наших молитов. Нехай Бог змилується над ними».
за матеріялами:
Інститут Історії Церкви
Українського Католицького Університету
