дожив до часу самостійної України
14 вересня 1994 р. у Мюнхені помер о. Іван Гриньох, священник УГКЦ,
богослов, професор Львівської Богословської Академії, військовий
капелан, другий віце-президент УГВР, голова ЗП УГВР, професор УВУ,
Патріярший Архимандрит. Народився у с. Павлів на Львівщині 1907 р. (28
грудня).
У 1975 р. під час архиєрейської Божественної Літургії в базиліці св.
Петра в Римі при головному вівтарі о. Іван Гриньох уперше офіційно
назвав тоді вже Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріярхом
УГКЦ. І з цього року сам Йосиф Сліпий почав підписувати документи як
Патріярх. Він вважав, що необхідно жити патріярхальною гідністю,
щоби вона була визнана Римом та іншими Церквами, застосовуючи не
церковно-правовий, а історичний аргумент: «Церква спочатку мусить
дозріти як структура до патріярхальної гідності, почати вважати себе
патріярхальною Церквою, відтак інші визнають її патріярхат».
(ред.)
Микола ГАЛІВ
[Патріярхат № 6 (403) листопад — грудень 2007] – фагмент
До 100-річчя з дня народження о. д-ра Івана Гриньоха
Отець Іван Гриньох був винятковою, багатоколоритною і глибоко думаючою
людиною в релігійно-церковному й політично-визвольному житті українського
народу. Великий мислитель. Можна без перебільшення сказати, що був
неперевершеним духовно-творчим поліглотом. Всевишній Господь обдарував
його багатьма талантами, які він багатократно помножив на славу Божу, для
добра Христової Церкви й українського народу. Як вдумливий богослов і політик
він мав відвагу говорити про проблеми, які пробуджували нову думку й
змушували діяти.
Отець Іван Гриньох був аристократом духа, хоч і не походив з аристократичної
родини. Він дитина села Павлова, що на Львівщині. Народився в родині
Михайла й Анастасії Гриньохів. Його батьки в пошуку кращої долі емігрували до
США (1909 р.) і поселились у місті Братньої Любові — Філадельфії. В родині
Гриньохів народився ще один син Степан (27 грудня 1911 р). Згодом Гриньохи
повернулись на батьківщину до свого рідного села Павлова. Іванові та
Степанові батьки дали глибоке родинне й релігійне виховання, посприяли, щоб
вони здобули середню, а згодом і вищу богословську освіту в Европі (Іван) та
США (Степан).
Середню освіту Іван здобув у Львові і тут же почав свої студії богослов’я, які
завершив ступенем доктора, навчаючись в університетах Інсбрука, Мюнхена й
Парижа. Свячення прийняв з рук Митрополита Андрея у вересні 1932 р.
Митрополит Андрей побажав залишити о. Івана працювати при митрополичій
капітулі у Львові. У 1935 р. його покликали викладати філософію та богослов’я в
Богословській Академії, водночас йому поручено бути духовним опікуном
української студентської молоді.
Його поява як духовного опікуна на студентському форумі Львова стала
особливою подією. Його недільні проповіді були глибко осмислені й насичені
релігійно-духовним та патріотичним змістом.
Залишатись під большевицькою окупацією о. Івану, зрозуміло, не було
найменшого сенсу. Він одержав благословення від Митрополита Андрея на
душпастирську працю поза межами Радянського Союзу.
Він був одним із ініціяторів створення надбудови українського визвольного руху
— Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Був обраний другим віце-
президентом УГВР. На цій посаді о. Іван виконував дипломатичну працю,
зокрема брав участь у переговорах з офіційними представниками Румунії і
Мадярщини.
Відомо, що деякі провідні члени УГВР планово, за дорученням проводу були
вислані на захід, щоб шукати зв’язків з аліянтами. Одним з них був о. Іван
Гриньох, якого шлях проходив через Прагу на захід до Німеччини. Баварська
столиця Мюнхен стала його місцем постійного побуту. Тут, у повоєнні роки, він
продовжив свою душпастирську й політичну діяльність. У 1950 році став
головою Закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР), яке очолював до 1980
р. Водночас був головою Товариства закордонних студій, яке було
відповідальним спочатку за видавництво газети «Сучасна Україна» й
«Української Літературної Газети», а пізніше журналу «Сучасність».
Політична заангажованість о. Івана забирала йому чимало часу й енергії. За те
приходилось йому зазнати чимало невдячности з різних сторін: і від
роздріблених українських політичних партій, і з висот духовного олімпу. Довго
доводилось переконувати й доказувати деяким політичним противникам про
формації українського резистансу (руху опору) у визвольній боротьбі. Щось
подібне відбувається сьогодні на форумі Верховної Ради, яка не спроможна
визнати ОУН і УПА воюючою стороною проти двох узурпаторів України —
гітлерівської Німеччини й комуністичної червоної Москви.
Разом з політичною діяльністю о. Іван дбайливо виконував душпастирську
працю. Будучи професором з богослов’я в Бословській Академії у Львові,
відновив свою педагогічну діяльність. У богословській семінарії у Гішберґу
(Німеччина), а згодом, коли семінарію перенесли до Кулембурґу (Голляндія),
продовжував викладати філософію й богослов’я. Також був професором
Українського Вільного Університету (Мюнхен).
З появою Митрополита Києво-Галицького УКЦ Блаженнішого Йосифа в Римі (27
січня 1963 року) розпочинається новий творчий період о. Івана. Понад усякі
сподівання ватикаських й українських церковних кіл Блаженніший Йосиф
розгорнув динамічну працю в Римі. Отець Іван став одним з найближчих
дорадників Блаженнішого Йосифа. Одним з перших кроків Блаженнішого було
заснування Українського Католицького Університету ім. Климента Папи в Римі,
де о. Іван був професором. Після посвячення собору св. Софії і будинку УКУ в
Римі, яке довершив Папа Павло VІ 1969р., відбувся основоположний Синод УК
Церкви, будівничим якого був о. Іван. На цьому синоді було вирішено, що УКЦ
стає на патріярші основи. Також було вирішено надіслати спільного листа від
владик до Святішого Отця Папи Павла VІ з проханням, щоби підніс помісну УКЦ
до гідности патріярхату. До речі, троє владик відмовились ставити свої підписи
під цим листом. Але це вже інша тема.
До вже сказаного слід додати, що о. Іван був особливим публіцистом. Для
ілюстрації варто, хоч на маргінесі, згадати його статтю, що з’явилась у журналі
«Сучасність» за січень 1963 р. під назвою «Епілог чи пролог у зустрічі двох
епох»? Автор подає свої критичні спостереження першої сесії ІІ Ватикаського
Вселенського Собору і вказує ватиканським спеціялістам, що «не на
християнському Сході, а на католицькому християнському Заході звихнено ідею
«католицькости» Христової Церкви. Не на Сході, але на Заході звужено поняття
«католицькости Церкви»до однієї культури, до одного географічного поняття
«Західної Европи» і до одного типу латинського християнства».
Як великий подвижник слуги Божого Андрея отець написав працю «Слуга Божий
Андрей — благовісник єдности», а також «Православ’я і католицтво», «Куди
прямує Ватикан»? та інші.
В одному довшому листі до мене від 25 травня 1974 р. о. Іван написав: «Що
мені з того, що отримую ряд листів від мирян і від священників, які мені
«поґратулюють» за те чи інше становище… Водночас отримую також і інші —
від тих, що стоять високо, як «світильники», мовляв, «ви нанесли великої шкоди
нашій Церкві через написання статті-рецензії «Куди прямує Ватикан…»? Ставлю
собі питання: хто наніс шкоду? Ватикан, що погоджується на смертний присуд
для нашої Церкви, чи о. Гриньох, який написав про цей присуд?..»
Названі праці й наведені цитати підкреслюють, ким був для нашої Церкви о.
Іван. Він переконано вірив у історичні права нашої Церкви та її право бути
Патріяршою Церквою. Використовував кожну нагоду на письмі чи дії, щоб
безперебійно утверджувати патріярші права УКЦеркви. Під час ювілейного
Божого Року 1975, під час торжественної архиєрейської св. Літургії у базиліці св.
Петра в Римі й на його гробі, при головному вівтарі, о. Іван підніс уперше
офіційно возглас за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси–України
Блаженнішого Йосифа. Офіційний Рим цього історичного факту не визнав, але й
не заперечив. До речі, в історії так було, що поставали нові патріярхати, яких не
визнавали, але вони існували і з часом їх визнали.
З нагоди відзначення 90-ліття Патріярха Йосифа 1982 р. у Римі Патріярх за
віддану працю підніс о. Івана до гідности Патріяршого Архимандрита. Можна б
ще назвати багато епізодів з життя о. Івана, але розмір статті не дозволяє. Він був радий, що дожив до часу самостійної України. Відвідав свої рідні сторони,
поклонився гробам батьків, відсвіжив пам’ять храму св. Юра й митрополичих
палат (дивись: галерея – ред.) і був у престольному граді Києві. Був учасником
перенесення тлінних останків Патріярха Йосифа до гробівця катедри св. Юра у
Львові.
Отець д-р Іван Гриньох закінчив багатогранну туземну мандрівку й перенісся в
Божі засвіти в середу 14 вересня 1994 р. в Мюнхені на 87 році багатотрудного
життя. Тлінні останки, згідно з його бажанням, похоронено на гостинній землі
Вашінґтона на цвинтарі в Оліфанті штату Пенсильванія у приготованому
спільному родинному гробі.
