[15 lipca 1941 r. we Lwowie, w otoczeniu obcych sobie ludzi, zmarła Olga Franko (z domu: Chorużyńska), tłumaczka, pisarka, wydawca i działaczka społeczna, żona wybitnego ukraińskiego pisarza, dramaturga i poety, Iwana Franki. Pochodziła z dawnego, szlacheckiego kozackiego rodu, który z upływem lat zrusyfikował się. Olga z siostrami postanowiły to zmienić i z przekonania rozmawiały po ukraińsku na co dzień. Swobodnie posługiwała się także językami: francuskim, niemieckim i angielskim. Doskonale grała na fortepianie.]
15 липня 1941 р. – у Львові на руках чужих людей померла Ольга Франко (з дому Хоружинська), перекладачка, письменниця, видавець, громадська діячка, дружина Івана Франка. Походила з старовинного шляхетського козацького роду, що з часом піддався русифікації. Проте Ольга з сестрами вирішили прислужитись Україні, тож перейшли вони на спілкування рідною мовою. Зокрема це стало одним з вагомих мотивів її рішення вийти заміж за Івана Франка.
Закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат та Вищі жіночі курси у Києві, вільно володіла французькою, німецькою та англійською мовами, гарно грала на фортепіано, була «велика ентузіастка театру, музики і літератури», відзначалась високою освіченістю та прогресивними поглядами. Шлюб з Франком взяла в Павлівській церкві в Києві 16 травня 1886. Це одруження галичанина з «українкою» було небуденною подією і сприймалось як уособлення духовної і політичної єдності Західної і Східної України.
У Львові Ольга Франко активно включилася в громадську працю, коштом власного посагу з чоловіком видавала журнал «Життя і слово» (1894-1897), з Н. Кобринською співпрацювала в збірнику «Перший вінок», дописувала до численних журналів, робила переклади, допомагала чоловікові в літературній праці. А ще на її тендітні плечі повністю лягли турботи за дітей та домашнє господарство.
Значною мірою своїми велетенськими здобутками Франко завдячує дружині, яка завжди стояла й досі незаслужено перебуває у тіні свого чоловіка. Попри складне власне життя завжди залишалася щирою і доброзичливою. Купляючи суниці, могла дати вдесятеро більше як просила селянка з поваги до її праці: «Як то – стільки разів треба схилятися по суниці, щоб їх назбирати, і так мало жадають за них!». А одного разу, коли їх обікрали, вона сказала, що бідний злодій теж з чогось мусить жити. Навіть М. Павликові, який вороже ставився на неї, вона допомагала у скрутні часи.
Постійні клопоти, нестатки, а часом й злидні, неприхильне ставлення до неї окремих приятелів чоловіка й частини суспільства спричинили психічні розлади і у 1914 була госпіталізована у психіатричну лікарню; відтак періодично страждала ними до кінця життя. На час смерті син Тарас з дітьми був у Станіславі й не зміг добратися до Львова. Дочка Анна перебувала у Відні. Доля сина Петра, якого насильно забрали більшовики була невідомою.
Похована на Личаківському цвинтарі поблизу Івана Франка в непримітній скромній могилці. Ця могилка наче докір нам, українцям, що ще не навчилися ми шанувати наших славних попередників. В літературі переважно дата смерті подається 17 липня, натомість в метричній книзі померлих церкви св. Петра і Павла у Львові записано, що Ольга померла 15 липня, а була похована 17 липня. Народилася у с. Бірки на Харківщині 1864 р.
