Народився 12 серпня 1931 р.  у с. Межибрід, нині в Підкарпатському воєводстві Польщі – шестидесятник, дисидент, в радянські часи репресований. Перший посол України у Польщі (1991), голова Світової федерації українських лемківських об’єднань (1997), посмертно відзначений Командорським Хрестом Ордену Заслуги ПР. Помер у Львові 1999 р.

Тижневик «Наше Слово», поміж іншими, так описував приїзд п. Теодозія з дружиною до Варшави:

«17 листопада 1991 року Теодозій і Любов Стараки вирушили до Варшави. Розпочався найважливіший і найважчий період у житті пана Теодозія.

Його дружина згадує: «Ті найпатріотичніші патріоти (до такої, на жаль, градації нас привчено), які, не допомігши йому нічим у важкий час, пізніше сміли стверджувати, що в Польщі Теодозій Старак займався «не тим, чим треба» (газета «Час», 25.12.1998 року), про дипломатичні будні не мають найменшого уявлення. А проте вони мають доступ до всього, зокрема й до паперів Міністерства закордонних справ. Хай пересвідчаться: там сотні документів – звітів, інформацій, аналітичних довідок, пам’ятних записок, політичних листів, підготовлених Теодозієм Стараком на найвищому фаховому рівні. Людиною, яка, як вони люблять наголошувати, не мала спеціального вишколу дипломата. А хто, цікаво, готував їх самих!? І яку таку спеціальну підготовку мають українські радянські письменники-комуністи або колишні випускники вищої партійної школи при ЦК КПСС, комсомольські діячі, секретарі обкомів та райкомів, які масово заполонили наші дипломатичні представництва, де тільки вони є!?

Такого нашестя і засилля «червоних» не знає жодна служба МЗС у посткомуністичній Європі. Левко Лук’яненко і Теодозій Старак – дві «білі ворони» (були й залишилися назавжди) в українському дипломатичному корпусі. Особистості, які зазнали і пережили безліч наклепів, образливих звинувачень на свою адресу з боку відвертих ворогів і своїх нібито друзів (…)».

Наше Слово – № 43, 2019-10-27