[Trzydzieści lat temu, 24 sierpnia 1991 r. ukraiński parlament (wówczas była to Rada Najwyższa Ukraińskiej SRR) przyjął deklarację niepodległości – Акт Проголошення Незалежності України.
W dokumencie, w bardzo zwięzłej formie jest mowa o zasadach samostanowienia, demokracji, niezależności i pierwszeństwie prawa ukraińskiego nad prawem sowieckim. Ustawa została przyjęta po zamachu stanu, który miał miejsce w Moskwie 19 sierpnia 1991 r. Przeszła ona 321 głosami za, 2 przeciw i 6 wstrzymującymi się.
1 grudnia 1991 r. w Ukrainie odbyło się referendum, w którym na pytanie „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” (Czy jest Pani/Pan za przyjęciem aktu ogłoszenia niepodległości Ukrainy?), tak odpowiedziało 28 mln 804 tys. Ukraińców (90,32% biorących udział w referendum). Pierwszym prezydentem niepodległej Ukrainy został Leonid Krawczuk.
Już następnego dnia, 2 grudnia, niepodległość Ukrainy uznały Polska i Kanada, 4 grudnia – Litwa i Łotwa].
Тридцять років самостійної України
24 серпняминає тридцять років з часу прийняття Верховною Радою України акта проголошення незалежності та утворення самостійної української держави – України й припинення існування УРСР. 24 серпня 1991 року в Україні розпочалася нова епоха.
Незалежність України – хроніка 1991 року
Після довгої боротьби за незалежність, український народ оголосив власну державність. З тих пір день 24 серпня став державним святом, а перед країною виникли нові виклики та завдання.
24 серпня 1991 р., після спроби державного перевороту в СРСР, позачергова сесія Верховної Ради Української РСР своєю постановою затвердила «Акт проголошення незалежності України».
1 грудня 1991 року на території колишньої УРСР відбувся референдум про проголошення незалежності України. На питання „Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” ствердно відповіли 28 мільйонів 804 тисячі українців або 90,32% з тих, хто взяв участь у голосуванні.
Через тиждень після референдуму в Біловезькій пущі під Брестом (Білорусь) відбулася зустріч президента України Леоніда Кравчука, голови Верховної Ради Білорусі Станіслава Шушкевича, президента Російської Федерації Бориса Єльцина. Результатом зустрічі стала офіційна констатація розпаду СРСР та укладення угоди про створення Співдружності незалежних держав.
Вже наступного дня, 2 грудня 1991 р. незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день з першими виборами Президента України. До виборчого бюлетеня були включені 6 кандидатів (В’ячеслав Чорновіл (Народний рух України), Левко Лук’яненко (Республіканська партія України), Леопольд Табурянський (Народна партія України), а також самовисуванці: Леонід Кравчук, Володимир Гриньов та Ігор Юхновський), які одноголосно підтримували ідею незалежності України. У результаті голосування Президентом України обрано Леонід Кравчука, за якого віддали голоси 19 млн. 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні).Україну визнали у світі, вона стала правонаступницею УРСР і частково СРСР. 22 серпня 1992 року Микола Плав’юк, останній Президент УНР в екзилі (1989-1992), урочисто передав Кравчуку відповідні повноваження та регалії.
* * *
АКТ Проголошення Незалежності України
Виходячи із смертельної небезпеки, що нависла було над Україною в зв’язку з державним переворотом в СССР 19 серпня 1991 року,
- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,
- виходячи з права нації на самовизначення, передбаченого Статутом Організації Об’єднаних Націй та іншими міжнародно-правовими документами,
- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховнв Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки впрочисто
ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ
та створення самостійної української
держави – УКРАЇНИ
Територія України є неподільною і недоторканою.
Віднині на території України мають чинність виключно Конституція України і закони України.
Цей Акт набирає чинності з моментом його схвалення.
24 серпня 1991 року Голова Верховної Ради України
Леонід Кравчук
У документі записано: «продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні». Тут мова про відновлення державності, яка функціонувала за княжих часів Руси-України, за Гетьманщини, УНР, ЗУНР, Української Держави і Директорії, Карпатської України, коротенький період декларативного проголошення незалежності у 1941, а не створення нової держави. Для масштабності прийнятого Акту та подальшої долі нації такі нюанси звісно не мають суттєвого значення. Але вони наголошують, що Держава у 1991 не з’явилась волею сліпого випадку процесів розпаду імперії, без воєнних катаклізмів і жертв, але за неї сплачено чи не найвищу у світі ціну десятків, а не виключено, що й більше сотні мільйонів життів українців за більш як шість століть кривавої боротьби за її відновлення. Тому цього дня неодмінно треба пам’ятати про всіх борців, які віками страждали і гинули за незалежність України та свободу її народу.
Документ укладено коротким, щоби в залі не виникало надмірних прискіпливих дискусій і незгод. Та все ж до останнього моменту голосування не було певності, що Акт буде ухвалено. Опівдні заступник Голови ВР Іван Плющ після тривалих дебатів оголосив про включення в порядок денний питання ухвалення декларації, як відразу в залі зчинився безлад. Для обговорення ситуації депутати демократичної меншості зібралися на третьому поверсі, а комуністи, які мали 239 депутатів із 450 – у кінозалі на першому. Останні опинились у дуже непростій ситуації: з одного боку вони були налякані постійним зростанням націоналістичних ідей в українському суспільстві, але з іншого – їхні уми також паралізував страх, що після провалу путчу у Москві їм доведеться відповідати за підтримку невдалого державного перевороту.
Перший страх, неможливості уявити самостійного державницького життя за межами московської імперії, винятково влучно сформулював один з комуністичних депутатів: «Я не розумію, чому ми повинні бути незалежними. Ми не зробили нічого поганого». Аж врешті, зваживши всі потенційні ризики, голова українських комуністів Станіслав Гуренко московською мовою заявив: «Сьогодні ми голосуватимемо за українську незалежність», що стало вирішальним для комуністичної більшості.
* * *
23 серпня 1991 р. – після провалу путчу у Москві група демократичної меншості народних депутатів, скориставшись моментом страху та паралічу волі парламентської комуністичної більшості, внесла до сесійної зали Верховної Ради України національний синьо-жовтий прапор, освячений священиком УАПЦ о. Петром Бойком. Наступного дня 24 серпня Україна проголосила незалежність. В скорому часі комуністична більшість оговталась і, попри те, що національний прапор уже масово використовувався у вуличних акціях, був піднятий над великим числом державних будівель в регіонах, у Верховній Раді на законодавчому рівні здійснювалось блокування його офіційного визнання. Лише 4 вересня 1991 після триразового голосування синьо-жовтий прапор піднято над будівлею парламенту, 18 вересня Президія Верховної Ради Постановою «Про прапор України» надала синьо-жовтому прапору статус офіційного прапора країни і лише 28 січня 1992 Верховна Раді України ухвалила постанову «Про затвердження державним прапором України Національного прапора». Прапор внесений до сесійної зали 23 серпня 1991 нині зберігається як реліквія в музеї Верховної Ради України.
Початково День Державного Прапора святкувався в Києві на згадку підняття національного прапора над Київською мерією 24 серпня 1990, тобто за рік до подій у Верховній Раді. День Прапора як державне свято встановлене указом Президента України Л. Кучми № 987/2004 «Про День Державного Прапора України» віж 23.08.2004 і відзначається щороку 23 серпня. Президент України В. Ющенко указом № 602/2009 доповнив попередній указ щорічною церемонією урочистого підняття Державного Прапора України 23 серпня о 9-й годині в Києві, обласних центрах, інших населених пунктах та проведенням загальнодержавних заходів.
* * *
23 січня 1990 р. у Преображенському соборі м. Львова відбувся церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів та близько 200 священників. Собор проголосив «Легалізацію Української Греко-Католицької Церкви на Україні».
Вів його архиєпископ Володимир Стернюк – місцеблюститель Глави УГКЦ в Римі Кардинала Мирослава Івана Любачівського. Собор визнав неканонічним Львівський псевдо-собор 1946 р., його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути майно церкви, яким вона володіла до заборони, визнати церковну організацію УГКЦ.
* * *
Із спогадів очевидця подій кінця 1980-их і початку 1990-их рр.
«…Перші спорадичні виступи, коли священники і миряни катакомбної УГКЦ почали відкрито заявляти про своє існування почалися ще 1988 року, в часі святкування 1000-ліття Хрещення України-Руси. У Львові перша відкрита Божественна Літургія була відслужена на Зелені свята 1989 року (18 червня) просто на вулиці перед закритими дверми костелу Кармелітів Босих, який нині є храмом Архистратига Михаїла УГКЦ. Саме тому святкування розпочинаються із молитовної згадки тих подій у церкві св. Михаїла…
…Але так було хіба тільки у Львові, бо навіть в поблизьких селах і містечках час здавалося зупинився на позначці добряче замаринованого брежнєвизму і виглядало, що так триватиме завжди, допоки той Львів не перебродить і вщухне. То ж, щоби бодай на хвилю хлипнути ковток повітря свободи люд звідусіль з’їздився до Львова на острівець волі, на клумбу…
…Ситуація тоді, направду змінювалася з карколомною швидкістю і львів’янам ставало уже затісно у власному місті. І невість з чиєї подачі уклалась ось така практика, щоби у Львові формувати колону добровольців, електричками чи рейсовими автобусами добиратись у райцентри, невеликі містечка чи села, там організовувати Молебень на могилах УСС, вояків УГА, помордованих більшовиками чи місцях катувань, проводити мітинг, піднімати синьо-жовтий прапор і це дивним чином паралізувало волю місцевих кагебішників, партійців, міліції і після цього вже ніхто не смів зривати чи виламувати руки за національні прапори. Ось так, тиждень за тижнем, зі Львова вирушала група від 50 до 200 осіб, яка вже на місцях, за рахунок місцевих мешканців виростала до «некерованого» (з точки зору тодішньої влади) натовпу у декілька тисяч осіб. По різному сприймали такі десанти люди на місцях: хтось, взрівши заборонений прапор, чимдуж тікав у бічні провулки «аби сусіди не впізнали», хтось від здивування застигав на хіднику, немов соляний стовп і не міг зрушити з місця допоки колона не ховалась за дальніми будинками, а більшість, навіть переважна більшість, долучалась і машерувала вулицями власного поселення. Багато хто, побачивши український прапор, не міг стримати сліз та й навіть не стидався їх. Бувало, що перед колоною з хати виходила уся родина і сиві батьки виносили на рушнику хліб. В обмеженій людській мові не існує таких понять і слів, щоби описати почуття тих, хто пережив 45 літ ненависної кривавої більшовицької окупації і врешті, уже на схилі літ, знову побачив як вільно майорить свій український синьо-жовтий стяг…
…6 серпня 1989 р. у селі Підлисся на Львівщині на Білій горі підпільна УГКЦ відновила традицію, перервану Другою світовою війною, у першу неділю серпня відправляти Божественну Літургію на молитовну згадку про о. Маркіяна Шашкевича. Службу Божу за участі тисячів вірних та співслужінні численних священників очолив єпископ Павло Василик. По завершенні Літургії багатотисячна громада на мітингу одностайно підтримала вимогу легалізації УГКЦ. У цій Літургії, серед інших, взяв участь і священник з Польщі, о. Петро Кушка ЧСВВ…
…На початок серпня 1989 року, коли у Підлиссі на Білій горі зібрались тисячні натовпи людей КҐБ, міліція, компартійні функціонери уже остаточно втратили контроль над народом…
…Правда не завжди влада безборонно здавала свої позиції – часами вдавалася до підступу та провокацій, а часами й до сили. Доволі «оригінально» спецслужби і компартійці поступили у Жовкві (тодішній Нестеров). Львівський синьо-жовтий «десант» добирався до цього райцентру рейсовим автобусом (ще двійко мітингарів роверами). Очевидно, що більше як два-три десятки осіб в автобус не вміщалося, то ж вони не могли скласти якоїсь поважнішої потуги. До того ж влада застосувала «військову хитрість». Мітинг в центрі Жовкви біля замку, де у 1939-1941 роках комуністи замордували багато безневинних українців, був призначений на 11-ту годину. На цей час там мали зібратися найсміливіші з жовквівчан та мешканців довколишніх сіл – багато хто тоді ще не ризикував відкрито долучатися до таких акцій і спостерігав або через шпарину заслонених фіранками вікон, або ж, вдаючи, що випадково проходив повз, лиш на хвилю затримався. В кожній місцевості перші виступи розпочинали львів’яни, а там, коли присутні «розігрівались», долучались і місцеві промовці. Проте напередодні хтось розповсюдив листівки, що мітинг відбудеться о 9-й годині в надії, що зібрані не дочекаються львів’ян, а самі не наважаться розпочати мітинг та й розійдуться.
На означений час до автостанції на краю міста під’їхав автобус і вийшла з нього горстка мітингарів. А тут, на вході до міста, яких дві сотні міліціонерів та цивільних тайняків і партійців перекрили дорогу і не впускають прибулих до центру, кажучи звідки приїхали туди і забирайтеся, у нас в місті все спокійно і не треба тут чинити безладу. Такі словесні перепалки тривали з півгодини і львів’яни, розуміючи, що нічогісінько вдіяти не в змозі вирішили повернутися назад з тим, щоби наступного разу приїхати більшою силою. Але тут несподівано для усіх з центру Жовкви наспіла колона чисельністю з кілька сотень, а може й до тисячі люду і кагебішники з міліціонерами, усвідомлюючи власне безсилля раптом позникали невість куди…
…У Львові 14 вересня 1990 р., в присутності понад 50 тисяч мешканців міста врешті демонтовано пам’ятник творцю кривавої терористичної більшовицько-московської імперії Володимиру Леніну. Напередодні активісти розмалювали та обліпили плакатами пам’ятник Леніну, натомість прихильники вождя розповсюдили листівки із закликом прийти та захистити монумент. Означеного дня на площу перед оперним театром спробували підійти півтори-дві сотні курсантів львівського політучилища та трохи менше пенсіонерів з червоними гвоздиками в руках (як розпізнавальний знак), проте не в змозі вони були протиснутись до вождя, коли навколо нього ще багато годин перед тим зібрались десятки тисяч львів’ян. Десь побіч напоготові стояли вантажівка та автокран, які допомогли «вождю» забратися з міста Лева…».
Матеріяли зібрав і коментарями доповнив – Богдан Тхір,
чорно-білі світлини та спогади
– архів проф. Зенона Боровця, Львів.
