24 czerwca 1862 r. na mocy carskiego (Aleksandra II) ukazu w moskiewskim imperium została zakazana działalność ukraińskich szkół niedzielnych – darmowych placówek społeczno-oświatowych otwartych dla wszystkich chętnych niezależnie od wieku. Pojawiły się one w latach 1848-1849 we Wschodniej Galicji oraz na Zakarpaciu jako „czytelnie dla dorosłych”.
Formalną przyczyną likwidacji szkół było „szerzenie szkodliwych i oburzających idei oraz bezbożność”. W rzeczywistości najważniejszy wpływ na decyzję caratu miało ich masowe powstawanie i działalność na terytorium całej Ukrainy oraz, co było najbardziej niebezpieczne dla imperium, narodowy charakter systemu oświaty. Z tym imperium pogodzić się nie mogło.
* * *
24 червня 1862 р. царським указом в Московській імперії, за правління царя Олександра ІІ, закрито українські недільні школи (безкоштовні народно-просвітницькі заклади для усіх бажаючих незалежно від їх віку; виникли у 1848—1849 роках у Східній Галичині та на Закарпатті як «читальні для дорослих»).
Формальною причиною закриття було поширювання «шкідливих вчень, обурливих ідей і безвір’я», а насправді їх масове поширення Україною і що найбільш небезпечне для імперії – український національний характер освіти.
Недільні школи були нетрадиційними закладами позашкільної освіти. Відкривалися на добровільні пожертви, а навчання велося безкоштовно у вихідні та святкові дні. Слухачами ставали дорослі – селяни і робітники, які не мали змоги навчатися через щоденну працю. Окрім професійних учителів, викладання здійснювали і студенти-добровольці.
Спочатку влада запевняла у прихильності до існування таких шкіл, однак попереджала про необхідність нагляду за ними на предмет благонадійності. Викладачі мали навчати людей Закону Божого, арифметики, письма, російської грамоти і малювання, але не займатися культурним чи політичним просвітництвом. Натомість до діяльності шкіл долучилися українофіли, які розуміли важливість цих тем та виходили за межі усталених програм – викладали рідну мову, оповідали історію, літературу та досягнення народу. Пантелеймон Куліш уклав для недільних шкіл „Граматику”, а Тарас Шевченко написав „Буквар південноруський” з народними думами і прислів’ями.
Така „небезпечна” діяльність і стала приводом для репресій щодо шкіл. Спочатку влада видала циркуляр про обмеження їхніх прав. Викладачі мали дотримуватися чіткої програми та користуватися виключно схваленими міністерством народної освіти підручниками, які передбачали подальше зросійщення українців і виховання слухняних імперії громадян. Недотримання цих розпоряджень і змусило владу закрити всі недільні школи. Було порушено слідство про занадто ліберальний „недільний рух”.
(gazeta.ua)
* * *
В Україні з часу свого виникнення в 50-х роках XIX ст. недільні школи мали культурно-просвітницький характер і прагнули навчити грамоти ту частину населення, що через нестатки й брак вільного часу не могла здобути початкову освіту. Одна з перших недільних шкіл була відкрита в Полтаві 1858 р. Особливої популярності набули київські недільні школи, засновниками яких за підтримки попечителя Київського навчального округу М. Пирогова були студенти університету й учасники Харківсько-Київського таємного товариства на чолі з Я. Бекманом і М. Муравським. Ці школи (кількість їх із жовтня 1859 р. до листопада 1860 р. зросла до 7) стали взірцем для створення аналогічних закладів освіти в багатьох містах і навіть селах та дали поштовх широкому громадському рухові за поширення знань серед народу. Протягом 1859 — 1860 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл, зокрема в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, Миколаєві, Ніжині, Житомирі, Білій Церкві. Організаторами їх і викладачами була демократично й патріотично настроєна інтелігенція, що працювала безоплатно, а учнями — підлітки й дорослі віком до 40 років, в основному робітники, ремісники, селяни.
Навчання велося здебільшого українською мовою протягом 1 — 4 годин на день, застосовувалися нові методи викладання, що підвищувало ефективність засвоєння матеріалу (зокрема, київські вчителі в числі перших застосували звуковий метод читання замість буквоскладального). Програми більшості недільних шкіл спочатку виходили далеко за межі, необхідні для вироблення навичок читати, писати й лічити. Слухачі здобували певні знання з історії, географії, культури рідного краю, знайомилися з різного роду літературою, у тому числі й забороненою, розвивалися політично. Школи використовувалися для пропаганди демократичних, визвольнім ідей, виховання постійно русифікованого населення в національно-патріотичному дусі.
Занепокоєний швидким зростанням числа недільних шкіл і напрямом їх діяльності, царський уряд з початку 1860 р. почав вводити різні обмежувальні правила. Так, циркуляр міністра народної освіти (травень 1860 р.) визначав загальні правила заснування недільних шкіл і нагляду за ними з боку освітнього начальства. Використовувати їх рекомендувалося чітко за призначенням — „поширювати грамотність у ремісницькому і робітничому класі”. Згідно з циркуляром викладати рекомендувалося за підручниками, схваленими міністерством, вводилися єдині програми, право засновувати школи й керувати ними надавалося лише людям „цілком благонадійним”. З січня 1861 р. до кожної недільної школи призначався священник для контролю за характером навчання і лояльністю вчителів. Посилився і поліційний нагляд. Нарешті, у липні 1862 р. вийшло „височайше повеління” „закрити всі нині існуючі недільні школи і читальні” під приводом перегляду правил про ці школи і перетворення їх „на нових основах”. Цим розпорядженням була підведена риска під першим, найпліднішим етапом історії недільних шкіл (…).
Недільні школи активно підтримували відомі українські діячі культури й науки. Для їх розвитку багато зробили Т. Шевченко, Л. Глібов, М. Драгоманов, О. Кониський, М. Костомаров, П. Куліш, І. Манжура, А. Свидницький, П. Чубинський, В. Антонович, X. Алчевська, Д. Пильчиков, Є. Милорадович, М. Чалий та інші.
Деякі з недільних шкіл продовжували діяльність нелегально. Працювати їм дозволили за 2 роки, але поставили під суворіший контроль.
(Довідник з української літератури)
