30 lipca 1863 r. minister spraw wewnętrznych imperium moskiewskiego, niejaki Wałujew, wydał tajne rozporządzenie, na mocy którego wprowadzono zakaz publikacji podręczników szkolnych, książek przeznaczonych dla prostego ludu oraz literatury religijnej w języku ukraińskim. Co ciekawe, okólnik nie dotyczył literatury pięknej (jednak podlegającej surowej cenzurze prewencyjnej).
Jak widać, historia lubi się powtarzać albo niektórzy dzisiejsi zawzięci politycy z tejże historii żadnych wniosków nie wyciągają, pomimo upływu stuleci.
W tym osobliwym rozporządzeniu z przed ponad 150 lat minister zaznaczył: „Żadnegojęzyka małorosyjskiego [tj. ukraińskiego – red.] nie było, nie ma, i być nie może”.
* * *
«Не было, нет и быть не может»
(а все-таки є!)
30 липня 1863 року міністр внутрішніх справ московської імперії Валуєв видав таємний циркуляр, яким заборонялося друкувати навчальну та релігійну літературу українською мовою, однак, на диво, було залишено дозвіл на публікацію художньої літератури.
Причиною виникнення циркуляру історики вважають Січневе повстання 1863 року, в якому до поляків, литовців і білорусів приєдналася також частина українців.
Іншою причиною появи цього указу вважається переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надісланих на розгляд Синоду для отримання дозволу на друк відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським.
Проте, головним мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.
„Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”, – зазначено в документі.
Як видно з наведеного, історія любить повторюватися, або деякі завзяті політичні діячі нічого з історії навчитися не можуть, хоча минули вже цілі від століття від указу і світ змінився.
* * *
Текст циркуляра:
Циркуляр міністра внутрішніх справ П. А. Валуєва Київському, Московському і Петербурзькому цензурним комітетам від 18 (30) липня 1863 р.:
Давно вже тривають суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури. Приводом до цих суперечок служили твори деяких письменників, які відзначалися більш чи менш примітним талантом або своєю оригінальністю. Останнім часом питання про малоросійську літературу набуло іншого характеру внаслідок чисто політичних обставин, що ніяк не стосуються власне літературних зацікавлень. Колишні твори малоросійською мовою були розраховані лише на освічені верстви південної Росії, нині ж прихильники малоросійської народності звернули свої погляди на масу неосвічених, і ті з них, які прагнуть до здійснення своїх політичних задумів, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти, за видання книжок для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. ін. Серед подібних діячів траплялось немало осіб, на злочинні дії яких були заведені слідчі справи особливою комісією.
У С.-Петербурзі дехто навіть збирає пожертви на видання дешевих книг південноросійською говіркою. Багато цих книг надійшли вже на розгляд до С.-Петербурзького цензурного комітету. Чимала кількість таких самих книг подані і до Київського цензурного комітету. Цей останній має особливі застереження щодо дозволу на згадані видання, беручи до уваги такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться загальноросійською мовою і вживання в училищах малоросійської мови ніде не дозволено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не вирішене, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, що часто висловлюється в пресі. Вони досить обґрунтовано доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя їх, вживане простолюдом, є ні чим іншим, як російською мовою, лише зіпсованою впливом Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж те наріччя, яке вигадують для них деякі малороси, і особливо поляки, — так звана українська мова. Особам того гуртка, який силкується доводити протилежне, більшість самих малоросів докоряє сепаратистськими задумами, ворожими до Росії і згубними для Малоросії.
Явище це тим більш прикре і заслуговує на увагу, що воно збігається з політичними задумами поляків, і чи не їм завдячує своєю появою, судячи з рукописів, які надходили до цензури, і з того, що більша частина малоросійських творів насправді надходить від поляків. Нарешті, і київський генерал-губернатор вбачає небезпечним і шкідливим випуск у світ перекладу на малоросійську мову Нового Заповіту, який нині перебуває на розгляді духовної цензури.
Беручи до уваги, з одного боку, нинішній тривожний стан суспільства, збуреного політичними подіями, а з іншого боку, беручи до уваги, що питання про навчання грамотності місцевими говірками не отримало ще остаточного вирішення в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, аж до майбутнього розгляду міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду та шефом жандармів щодо друкування книг малоросійською мовою, надати розпорядження цензурному відомству, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропуск же книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити. Це розпорядження було подане на найвищий розгляд царя імператора і Його Величність зволив надати йому своє монарше схвалення.
