Письменник Борис Антоненко-Давидович (літературні псевдоніми: Богдан Вірний і Б. Антонович) народився 5 серпня 1899 року в передмісті міста Ромни-Засуллі, Сумської обл. в родині залізничника.
Навчався в Харківському, потім Київському університетах. Через матеріяльну скруту вищої освіти не здобув. У 1920—1921 pp. — завідувач Охтирського відділу народної освіти. Певний час був членом УКП. Власні літературні твори почав публікувати з 1923 року.
Коли 1 грудня 1934 року в Смольному було вбито С. М. Кірова, у „вождя народів” Й. Сталіна з’явився привід для переходу в рішучий наступ проти інакомислячих та „ідейно ущербних”: наступного дня в газетах опубліковано постанову про терористів-контрреволюціонерів, а за кілька днів по тому з наказу Сталіна і Єжова на вулиці міст та сіл країни було виведено наелектризовані юрмища з транспарантами спрямованими проти міфічних „ворогів народу”, „шкідників”, „терористів” та „агентів міжнародного імперіалізму” з рішучим закликом: „На смерть Кірова вдаримо нещадним ударом по недобитках класового ворога!”
2 січня 1935 р. Б. Антоненка-Давидовича заарештували як учасника української контрреволюційної організації, що «мала за мету повалення радянської влади і боротьбу шляхом індивідуального терору з керівниками партії і радянської влади». Його було засуджено до 10 років виправно-трудових таборів. 20 травня 1937 р. засуджено вдруге, на 10 років. 20 травня 1947 р. письменника було звільнено, проживав у Красноярському краї, згодом повернувся в Україну, на Вінниччину. 6 липня 1951 р. було знову його заарештовано за антирадянську діяльність, а 21 листопада заслано до Красноярського краю. Лише в 1956 р. Б. Антоненка-Давидовича реабілітували, а наступного року він повернувся до Києва.
До самої смерті (9 травня 1984 р.) на Б. Антоненко-Давидовича йшли принизливі цькування і тривало замовчування письменника, який був змушений лише животіти.
* * *
Твори Бориса Антоненка-Давидовича, що вийшли окремими виданнями:
– в Україні: „Лицарі абсурду” (драма, 1924), „Запорошені силуети” (оповідання, повісті, нариси, 1925), „Тук-тук” (1926), „Смерть” (1928, 1929), „Справжній чоловік” (1929), „Шкапа”, „Крижані мережки”, „Печатка”, „Землею українською”, „Синя волошка” (1930), „Люди й вугілля”, „Крила Артема Летючого” (1932, 1959), „Паротяг Ч-273” (1933), „Збруч” (1959), „В сім’ї вольній, новій”, „Золотий кораблик” (1960), „Слово матері” (1964), „За ширмою” (роман, 1963), „Про що і як” (збірка статей, 1962), „В літературі і коло літератури” (1964), „На довгій ниві” (1967), „Як ми говоримо” (1970), „”Смерть”, „Сибірські новели”, „Завищені оцінки”” (1989);
– за кордоном: „Смерть” (Лондон, „Українська видавнича спілка”, 1954), „Землею українською” (Філадельфія, „Київ”, 1955), „За ширмою” (Мельборн, „Слово”, 1972), „Як ми говоримо” (Балтимор, „Смолоскип”, 1979; Нью-Йорк, „Науково-дослідне товариство української термінології”, 1980), „Печатка” (Мельборн, „Ластівка”, 1979), „Двісті листів Б.Антоненка-Давидовича” (Мельборн, „Ластівка” і „Слово”, 1986).
(ред.),
джерела: Бібліотека Української Літератури,
Віртуальний музей
* * *
Не втрачаєактуальності надрукована у 1970 р. книжка митця слова – «Як ми говоримо». Вона присвячена чистоті української мови. Особливо цінять її ті, хто дбає про культуру мови й прагне запобігти помилковому слововживанню. Автор, доказуючи правильність вибору, звертається до прикладів з класичної й сучасної йому літератури, фольклору й живого народного мовлення, відкликається до багатої мовної спадщини українського народу.
Сьогодні, на жаль, українська мова, зокрема щоденного вжитку, засмічена «модними» нововведеннями, яких однак можна би позбуватися, але в цьому питанні потрібна добра і щира воля.
* * *
На світлинах: немов зловісна посмішка історії – на смітнику за опущеним храмом – погруддя С. М. Кірова (Україна, Поляни, Львівська обл., 2014 р.)!
