Уяви собі: Ісус дивиться тобі в очі і питає не про те, чи ти ходиш до церкви, чи дотримуєшся заповідей, чи молишся кожного дня. Він питає про щось глибше, щось дуже особисте:
– А ти ким Мене вважаєш?
Це питання не про правильну відповідь, не про теологію. Це питання про серце. Бо те, що думають інші — не має вирішального значення. Має значення тільки одне: що ти думаєш про Нього.
Петро не починає довго міркувати. Не цитує пророків. Він просто каже:
– Ти — Христос, Син Бога живого.
Ісус відповідає: це не ти сам придумав. Це відкрив тобі Отець. І саме на цій вірі, на цьому щирому визнанні, Ісус будує Церкву.
А тепер — до нас. Бо ми часто подібні до тих, хто відповідає:
– «Ісус? Хороший учитель».
– «Пророк».
– «Приклад любові».
Але не наважуємося сказати: – Ти — мій Господь. Мій Бог. Мій Спаситель.
Бо коли визнаєш Його Господом — тоді вже не можеш жити, як раніше. Тоді треба Його слухати, Йому довіряти, Його любити. І це змінює все.
Апостоли Петро і Павло не були святими з народження.
Петро — запальний, слабкий, той, хто зрікся тричі.
Павло — гонитель, гордий фарисей, який вважав себе праведним.
І саме їх обирає Ісус. Не тому, що були досконалими, а тому, що дозволили Йому змінити своє життя.
Петро отримав ключі, бо сам знав, як важко відкрити серце.
Павло став апостолом поган, бо сам колись був далеким.
Це велике свято — нагадування, що Бог шукає не ідеальних, а справжніх. Тих, що борються. Тих, що іноді падають. Тих, хто щиро відповідає на Його питання — не з підручника, а з глибини душі.
І сьогодні Він питає тебе:
– А ти ким Мене вважаєш?
І відповідь на це питання — може змінити твоє життя. Може стати фундаментом, на якому Христос збудує щось міцне. Незламне. Вічне.
