Дивна річ: народжується дитина — і всі вже питають: «Що буде з цією дитиною?» А Захарія — його батько — натхненно пророкує: його син стане пророком Всевишнього, піде перед Господом, щоб приготувати Йому дорогу.
Сьогодні, можливо, варто поставити інше питання: А що буде з нашими дітьми? А що буде з нами? Бо ми живемо в час, коли замість молитви — шум, замість тиші — постійний скролінг, а замість покликання — пошук визнання.
У світі, який усе міряє оцінками, переглядами, статусом — народжується дитина, яка обирає пустелю. Не центр міста. Не славу. А тишу і самоту. Там вона слухає Бога. І навчається говорити правду — просту, неприкрашену, часом болючу.
Можливо, саме це головне послання сьогоднішнього свята: Бог обирає не тих, хто зручний і привабливий, а тих, хто вміє мовчати, слухати і чекати. Хто витримує час внутрішньої пустелі. Хто не поспішає будувати собі ім’я, а дозріває до свого покликання в терпінні й вірності.
Іван — це не той, хто прийшов зі святковими фанфарами. Це той, хто дев’ять місяців мовчав разом із батьком. І лише коли прийшов час — заговорив. А коли прийшов Месія — відступив.
Він міг залишити Ісуса в тіні, міг привласнити собі славу. Але сказав: «Йому належить зростати, а мені — маліти».
І це, можливо, найбільший виклик для нашого покоління: навчитися маліти. Визнати, що не ми в центрі. Не наше «я», не наш образ, не наш успіх. А Христос.
Тому якщо ти зараз переживаєш пустелю — не лякайся. Можливо, саме там Бог готує тебе до справжньої місії. Якщо мусиш мовчати, коли хочеш кричати — терпи. Може, саме в цьому мовчанні народиться Слово. Якщо тебе не розуміють — не знеохочуйся. Про Івана теж казали: «Що то буде з ним?», але рука Господня була з ним.
І ще одне: у Бога немає «запізно». Захарія заговорив, коли всі думали, що його час минув. Єлисавета зачала в старості. Іван виріс у пустелі. І тільки тоді, коли ніхто вже не чекав — прийшов Ісус.
Може, і в тобі ще не все закінчено? Може, твоє справжнє слово ще попереду?
