Тарас Шевченко — духовний батько українського народу, чий могутній голос крізь
століття об’єднує нас у часи боротьби та випробувань. Його слово, наче зерно, що
падає на родючу землю, проростає в наших серцях вірою, надією та незламною
любов’ю до України. У чому ж його феномен? Шевченко став не лише поетом, а й
воїном культурного та гуманного фронту. Він першим розбудив націю, нагадавши
українцям, що вони — народ із власною гідністю, яку віками намагалися викрасти
окупанти. Гідність — це основа існування, це те, що робить нас сильними. Він
оспівував красу й велич української культури, показав її світові, а ми, його нащадки,
маємо не лише берегти цей спадок, а й гідно його нести. Коли ми усвідомлюємо свою
цінність, ми знаємо, хто ми є, і за що готові стояти до кінця.
Мова – це кордони нації. Там, де її забули, сьогодні йде війна. Ми, зібрані тут у
Пєнєнжні, засвідчуємо нашу солідарність із побратимами й посестрами, котрі боронять
наші цінності та рідну культуру в окопах фронту, розтягнутого на понад тисячу
кілометрів. Богдан Лепкий, звертаючись до творчості генія Тараса Шевченка,
наголошував: „Велика традиція українського народу не дасть йому загинути”.
Громада в Пєнєжні — яскравий приклад цієї незламності. Майже 70 років українці тут
не просто зберігають свою ідентичність, а й передають її нащадкам, зміцнюючи
духовний та національний зв’язок між поколіннями. Ми, виселені українці з наших
споконвічних земель на північ і захід Польщі, пережили важкі випробування. В’язниці,
табори, терпіння, приниження і розпорошення- не зламали нас. Ми несемо естафету
віри, надії і любові та передаємо її воюючій Україні.
Святковий концерт відкрила Данута Кіх-Заторська, наголосивши на безсмертності
Шевченкового слова, важливості єднання українців у цей вирішальний для нашої нації
час, а також закликавши не забувати, що сьогодні боротьба триває. Вступне слово
завершилося пророчими рядками з вірша Василя Симоненка, написаного ще у 1961
році:
Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю —
Хай мовчать Америки й pосії,
Коли я з тобою говорю!
У репертуарі концерту, oкрім шевченківських пісень прозвучали призабуті патріотичні
й повстанські пісні часів Першої та Другої світових воєн. Їх згадали не випадково,
адже маршовий характер цих творів нагадує нам, що українці завжди ставали на
збройний захист своєї Батьківщини.
Однією з таких пісень була «Йде січове військо», слова і мелодію якої написав
Михайло Гайворонський (уроджений 15 вересня 1892 р. у м. Заліщики, Тернопільська
область, помер 11 вересня 1949 р. у Нью-Йорку). Він був не лише композитором, а й
творцем багатьох популярних стрілецьких пісень, головним диригентом та
інспектором військових оркестрів Армії УНР.
Наступні два музичні твори – це вкрадені й спотворені московитами українські пісні.
Марш «Повстань, повстань, народе мій» нібито народився в 1941 р. після нападу
Німеччини на Радянський Союз і став основою для гімну червоної армії «Вставай,
страна огромная». Автором слів начебто був Лебєдєв- Кумач, а музику написав
відомий радянський військовий диригент Александров. Однак ця пісня насправді
виникла значно раніше – у 1919 р. у лавах Криворізьких повстанців УНР.
Другий з вкрадених музичних творів – «Чуєш, мій друже, славний юначе»– є
повстанською українською піснею, написаною у 1920-х роках. Більшовики не
усвідомлювали, що виконують, хоч і у спотвореній формі, творчість української
поетеси Олени Теліги – справжньої дочки України, відданої борчині за її свободу,
замордованої совєтами в київських в’язницях.
Слово взяла також Стефанія Ліхолат — багаторічна вчителька української мови в
Пьотровцю, випускниця педагогічної школи в Бартошицях. Вона натхненно говорила
про творчість пророка й генія української нації — Тараса Шевченка, який не лише
змалював у своїх творах трагічну долю України, а й запалив у серцях народу незгасний
вогонь боротьби за свободу. Його слово стало зброєю, що будить дух нескорених,
зміцнює віру в перемогу та гуртує українців у найтемніші часи.
Пані Галина Стехнач-Бусько- довголітня і віддана голова гуртка ОУП у Пєнєнжні,
вручила Владиславу та Стефанії Ліхолатам грамоту й подяку від 80-ї десантно-
штурмової бригади за їхню допомогу та незламну патріотичну поставу. Це стало
моментом великого натхнення: пані Стефанія Рацькa оголосила збір коштів на
підтримку українських військових, які боронять не лише нашу Батьківщину, а й усю
Європу від російської агресії.
«Ми є там де ми є, хочеш ватри – бидь вогнем…» Отець Гаврилишин у своєму заклику
наголошує на особистій відповідальності кожного за те, що ми хочемо створити,
зберегти чи досягнути. Фраза «Ми є там, де ми є» підкреслює значущість нашої
присутності та впливу в будь-якому місці та в будь-яких обставинах. Це нагадування
про те, що важливо не лише усвідомлювати, де ми є фізично чи духовно, а й діяти
відповідно до ситуації, приймаючи відповідальність за свої вчинки.
Продовження «Хочеш ватри – будь вогнем» є символічним закликом до дії. Вогонь тут
виступає метафорою змін, натхнення, сили та внутрішнього горіння. Якщо ми
прагнемо чогось великого – духовного тепла, розвитку, змін у суспільстві чи
особистому житті – ми самі маємо стати джерелом цих змін, запалюючи інших
власним прикладом.
Осягнення та збереження чогось важливого вимагає зусиль. Як ватра не горить сама по
собі без дров та догляду, так і будь-яка справа, велика чи мала, потребує праці,
витривалості й посвяти. Цей вислів можна застосувати до різних сфер життя:
духовного розвитку, культури, мови, громадської активності. Якщо ми хочемо, щоб
традиції, віра чи ідеї жили – ми самі маємо їх підтримувати та розвивати.
Отже, цей заклик надихає нас не просто сподіватися на зміни, а бути їх рушіями,
ставати джерелом світла та тепла для інших.
Зібрані значні кошти передали до рук військового волонтера Юрія Вєлічки, який із
2022 року регулярно доставляє допомогу на фронт. Разом із Петром Пушкарем він
нещодавно відвідав нашу громаду, представивши фотозвіт про те, як виглядає реальна
допомога нашим захисникам на передовій. Це ще раз підтверджує: кожен вклад, кожен
внесок, кожна зустріч можуть стати краплею в океані великої справи, що веде до
перемоги.
Музична програма викликала хвилю сильних емоцій серед слухачів. Не бракувало сліз,
адже кожне слово, кожен акорд проникали у саме серце, нагадуючи про рідний край,
біль втрат і силу нашого народу. Прозвучали також пісні, що надихали, дарували надію
та зміцнювали віру в перемогу. Завершився концерт урочистим виконанням славнів:
« Боже великий, єдиний » та « Ще не вмерла України », якi лунали у храмі, об’єднуючи
всіх присутніх у єдиному духовному пориві.
Після заходу відбувся спільний почастунок, де люди ділилися враженнями, говорили
про майбутнє, про нашу місію в цей складний час. Такі події — це не лише свято
культури, а й акт єднання, що додає нам сил. Нас стає, на жаль, дедалі менше, але поки
ми разом — ми непереможні.
У єдності наша сила. Слава Україні!
Стаття: Оксана Заторська
Фото: Павло Мачуга
більше за посиланням на сайті Парафії:
https://www.facebook.com/share/p/15roLBWhDe/
https://www.youtube.com/watch?v=07uiJlEaaUI
