З самого початку хочу поділитися особистим спогадом. Пам’ятаю Анну Кертчак (1919- 2013) – колишню акторку театру при чительні ” Просвіта” у Вербиці. Вона згодом жила в Ґлембоцку, на бранєвщині. Aннa Кертичак знала на пам’ять чи нe цілого ”Кобзаря” ? Дивовижним для мене було, як можна запам’ятати так багато віршів. Вона з глибини серця свідчила, що поезія Шевченка- це про нас, про все що ми переживали і переживаємо. Також з гордістю визнавала, що виступати на сцені, це щось елітарного, виняткового. Її не треба було намавляти до участі в концертах, як інколи буває зараз… Приклад передається з покоління в покоління. Згадаймо, що Мирон Кертичак (1955- 2006), багатолітнній, харизматичний голова ОУП в Польщі (у роках 1996-2006 ), це її син. Мирон, будучи ще студентом в Гданську організував молодіжний Ярмарок, ініціатива яка триває до сих пір, гуртуючи українську молодь. Тепер, коли я стала більш свідома, розумію вартість і силу поезії нашого Кобзаря. Вона здатна формувати еліту нашого народу.
Підготовляючи цю статтю, в родинному архіві знайшла цікаву фотографію українського хору з Пєнєнжна. Світлина з кінця 50-тих років ХХ ст., коли наші люди, тут на засланні, почали організувати перші шевченківські концерти. Вона показує, що ми вже тоді, у цей скрутний час, збиралися, співали. На фото керівник хору – Тетяна Ринковська (1926-2001), родом з села Кривоверба, що на Підляшші, талановита україністка і одна з перших ініціаторів культурного життя тут на Вармії. Поруч неї, зодягнуті в оригінальні вишивані сорочки, гарні і горді хлопці і дівчата народжені у 30. роках XX ст. – діти війни, переселення… Як виявилося, це переважно діди і бабусі тих, що організували шевченківські роковини і цього року в Пенєнжні та Ельблонзі.
Сьогоднішні політичні обставини на жаль прикликають на думку тамті часи… Часи, коли видатний культуролог та сенатор – Богдан Лепкий у вирішальному і трагічному 1939 році, у промові в польському сенаті підняв голос щодо питання України та українства в Польщі. Вже тоді він наголошував на проблемі „комплексу недооцінювання”, з яким українці стикалися не лише тоді, але, на жаль, і сьогодні – не тільки у повсякденному житті, але, що особливо небезпечно, у медійному просторі.
„Не завжди вважають нас повноцінним народом, (…) часом трактують нас як людський матеріал, що його можна вільно формувати” – говорив Лепкий. Таке ставлення призводить до асиміляції та втрати національної ідентичності – пояснював вчений. Щоб цьому запобігти, нам потрібно плекати власну свідомість – знати історію як своєї держави, так і власної родини, адже саме це формує нашу самооцінку, наші цінності. Вони, своєю чергою, є не лише фундаментом особистості, а й основою сильної, самодостатньої держави…
Богдан Лепкий у згадані тут промові, яка перейшла до історії під заголовком: „Велика традиція українського народу не дасть йому загинути”, нагадує про минуле України, її багатство і світове значення, починаючи від давніх середньовічних часів. Наша територія – це місце, де перетиналися дві найбільші європейські та християнські цивілізації – Візантія і Рим, що гармонійно синтезувалися. Україна, перебуваючи під їхнім впливом, не відкидала своєї культури, і це творило її винятковість. Цей унікальний дух високо цінували на західноєвропейській арені. Доказом цього є численні архітектурні, сакральні та літературні пам’ятки, а також зв’язки з тодішніми імперіями.
Нагадаймо тут, що мудрість Б. Лепкого сформувалася на текстах Тараса Шевченка, якого читав, досліджував та перекладав на польську мову. Шевченко, видатний син епохи романтизму, що сприяла формуванню національної ідентичності, у своїх творах не лише нагадував про історію козацтва, але й аналізував, показував проблеми народу, у якого століттями відбирали гідність. Він намагався відродити цю гідність і пробудити національну свідомість. На початку ХХ століття, коли Україна ще не мала своєї держави, його слово єднало українців. Його твори входили до обов’язкового канону літератури „Просвіти”, яка потужно діяла в Галичині (між іншими за справою Лепкого), особливо в селах, з яких згодом було переселено українців. „Просвіта” формувала національний дух, а передусім – давала розуміння цінності того, ким ми є. І Анна Кертичак, і Тетяна Ринковська, і хористи з Пенєнжна наслідки цієї потужньої культурної праці.
Під час операції „Вісла” наші люди везли з собою „Кобзарі”, які на чужині підтримували та інтегрували розкинутих та вирваних із коріння. Перша культурна діяльність на так званих „відзисканих землях”, яка об’єднувала переселенців, – це Шевченківські вечори. Співаючи пісні Тараса, декламуючи його поеми, люди пускали коріння на новому ґрунті, не забуваючи, хто вони. Минуло майже 80 років, і ми, українці в Польщі, вже в четвертому-п’ятому поколінні, які успадкували багатство культури та перепрацювали досвід поневірянь, можемо стати прикладом і підтримкою для українських біженців, що потерпають від російсько-української війни. Вони зараз, так само, як і ми колись, потребують духовного зміцнення. можемо поділитися своїм досвідом і тим що ми маємо церкви i домівки.
Шевченко об’єднує українців уже три століття по всьому світу, а його багатогранні твори залишаються актуальними. 9 березня 2025 року у церкві в Пєнєнжні відбувся Шевченківський концерт, під час якого хор виконував не лише твори Кобзаря, прозвучали також патріотичні та повстанські пісні, що оживили пам’ять про героїчні сторінки української історії. Ці мелодії нагадали присутнім, що боротьба за свободу – це спадщина багатьох поколінь. Слово взяла Стефанія Ліхолат — багаторічна вчителька української мови в Пьотровцю, яка говорила про Шевченка, що своїм словом пробуджував націю, зміцнював її дух та гуртував у найважчі часи. Галина Стехнач-Бусько, довголітня i віддана голова гуртка ОУП у Пєнєнжні, вручила Владиславу та Стефанії Ліхолатам грамоту й подяку від 80-ї десантно-штурмової бригади за їхню допомогу та патріотичну позицію.
На заклик Стефанії Рацької розпочався збір коштів на підтримку українських військових, які боронять не лише Україну, а й мир у Європі. У результаті було зібрано значні кошти, які передали волонтеру Юрію Вєлічці. Він, возить на фронт гуманітарну допомогу безпосередньо війську, підтверджуючи важливість кожного внеску у спільну справу.
Завершився концерт урочистим виконанням славнів „Боже великий, єдиний” та „Ще не вмерла України”, що об’єднали всіх присутніх у спільній молитві та вірі у перемогу. Після заходу учасники вдалися на спільну трапезу, яку підготували господині, які знають як важливим є сісти спільно за столом. Ісус Христос кормив не лише словом, але й хлібом і рибою. Воно додатково уміцнює міжлюдські контакти, усвідомлює в тому що ми як одна родина. Спільнота спілкувалася, ділилaся думками про майбутнє й важливість таких зустрічей для збереження української культури й самоідентичності. Це була не просто культурна подія, а акт єднання, що додав сили та віри в нашу спільну справу.
16 березня 2025 року в Ельблонзі діти з України разом із нащадками переселенців підготували мистецьку програму присвячену Тарасу Шевченку. Це діти, які відвідують пункт навчання української мови в Ельблонзі (вчителька Ольга Грибек) та суботню школу, створену батьками з України, що прибули сюди у 2022 році внаслідок війни. Оксана Карпенко і Світлана Терех відчули велику потребу зберегти для своїх дітей українську мову, культуру та національну свідомість. Вони безкорисливо й наполегливо щотижня організовують заняття, які не лише дають знання, а й сприяють інтеграції. Діти спілкуються між собою українською, підтримують одне одного та створюють нові зв’язки.
Того дня був присутній Юрій Вєлічко, який разом із Пертром Пушкарем представив ельблонжанам фотозвіт із передової. Фотографії показували умови, в яких живуть і воюють наші військові, а також скільки з них відійшло – квітy нації. Після розповідей голова гуртка ОУП в Ельблонзі Андрій Шмігельський та голова відділу ОУП в Ельблонзі Мирослав Притула оголосили два збори коштів: на фундацію «Добрий Брат» в Осєку, яка займається лікуванням і реабілітацією поранених військових, а також на суботню школу, якій необхідні кошти для освітньої діяльності.
Чому підтримка таких ініціатив важлива? Результатом цієї роботи стали мистецькі програми, які діти презентують в Ельблонзькому театрі під час „Дитячого фестивалю української культури”, а також такі вечори, як згаданий Шевченківський концерт. ми інвестуємо у дітей – наше майбутнє, засіваємо в них український дух, формуємо їхню національну свідомість і долаємо „комплекс недооцінювання”, про який писав Богдан Лепкий. Об’єднання дає нам силу як спільноті: ми починаємо знову бути однодумцями, шанувати себе і цінувати нашу культуру, яка своїм багатством та красою протистоїть брехні й атакам на нас як на українців.
Отець Євген Гаврилишин у Пєнєнжні виголосив слова, які міцно запали в серця: „Ми є там, де ми є. Хочеш ватри – будь вогнем…”. Вони нагадують про силу духу та відповідальність кожного за свою долю. Якщо прагнеш змін, якщо хочеш світла та натхнення – сам стань їхнім джерелом. Не варто чекати, що хтось інший зробить це за тебе. Ці події в Пєнєнжні й Ельблонзі є свідченням того, що ми стаємо вогнем, який запалює інших. Вони демонструють, наскільки сильною є потреба людей бути разом, будувати спільноту – не тільки там, де ми проживаємо, але й між собою, як єдина цілісність.
Оксана Затoрська
