Роздуми над Божим Словом – Лк 10, 25-37

«Тільки б мене зараз ніхто не зачепив». Знайома думка після важкого дня. Хочеться дістатися додому, зачинити двері й бодай трохи побути в тиші. А тут хтось телефонує. Дитина знову кличе. Літня мама починає розповідати те, що ми вже чули вчора. Ми відповідаємо коротко, дивимося на годинник, шукаємо привід закінчити розмову. Іноді справді бракує сил. Проте буває й так, що сили знайшлися б, якби ця людина була для нас приємнішою.
Лука залишає біля запитання законника дуже незручне пояснення: той хотів себе виправдати. Правильну відповідь він уже знав. Тепер йому потрібно було з’ясувати, кого можна не любити й усе-таки залишатися праведним.
Законник питає, хто належить до кола його ближніх, а Ісус — хто сам став ближнім пораненому. Це суттєва зміна: відповідь залежить від того, як я поведуся з людиною, котра опинилася поруч. До того ж прикладом стає самарянин — представник спільноти, до якої слухачі Ісуса ставилися вороже. Отже, милосердя може прийти від того, кого ми звикли вважати чужим і від кого нічого доброго не чекаємо. Нам теж непросто це прийняти. Можна роками сперечатися з кимось про віру, обурюватися його поглядами, а потім у скрутну хвилину отримати допомогу саме від нього. Такий досвід змушує переглянути власні судження. Виявляється, ми знали про людину далеко не все.
Є ще одна деталь, яку легко пропустити: самарянин теж був у дорозі. Він мав кудись дістатися. Допомога увійшла в його день без попередження, зайняла час, коштувала грошей і залишила зобов’язання на майбутнє. Саме тут ця Євангелія торкається нашого життя найболючіше. Ми охоче погоджуємося, що треба бути добрими, поки доброта не починає змінювати наш розклад. Бо вислухати людину — це іноді відкласти телефон і дозволити їй говорити довше, ніж нам зручно. Підтримати виснажену дружину чи чоловіка — самому помітити роботу, яку давно час узяти на себе. Допомогти тому, хто пережив втрату, — згадати про нього й через місяць, коли всі вже повернулися до своїх справ. Ми не можемо відповісти на кожну потребу. Але варто чесно придивитися: чи не стало «я не можу» звичною відповіддю навіть там, де могли б зробити зовсім небагато?
А якщо сьогодні поранений — ти? Якщо соромишся знову просити, бо досі звик давати собі раду сам? У притчі чоловік дозволяє себе підняти, перев’язати, довезти. Часом і нам доводиться вчитися приймати турботу без принизливого відчуття, ніби власна слабкість позбавила нас гідності.
«Іди і роби ти так само» прозвучить сьогодні й для нас. Можливо, дорогою з церкви ми вже знатимемо, кому варто зателефонувати. А може, вдома доведеться нарешті дослухати речення, яке близька людина кілька днів намагається нам сказати. Євангеліє стане частиною нашого життя в ту мить, коли хтось поруч відчує: до тебе можна звернутися. Ти не пройдеш повз.