Велика київська княгиня Ольга померла 11 липня 969 року (дату успення подає
Нестор Літописець).
Не існує джерел відносно країни її походження: болгарська, київська, галицька,
псковська, тмутараканська та інші, проте не маємо й на це сьогодні ймовірного
наукового підтвердження.
Княгиня Ольга стала дружиною київського князя Ігоря, який, за літописними
даними, був убитий біля міста Іскоростеня 945 року деревлянами. Після смерті
князя правління державою та опіка над сином Святославом перейшли до Ольги.
У 957 році княгиня Ольга відвідала Константинополь, де уклала угоду з
візантійським імператором Константином VII. Там же в ніч з 17 на 18 жовтня 957
року прийняла християнство. Після повернення до Києва Ольга, як свідчать
давньоруські джерела, почала зносити язичницькі святині. Вона намагалася
зробити християнство державною релігією Київської Русі, але не змогла. Цього
діла довершив щойно її внук – Володимир Великий.
Після смерті княгині, її син, князь Святослав поховав матір у київському храмі
святого Миколая, що на Аскольдовій могилі, потім її внук Володимир переніс
мощі в Десятинний храм Успіння Богородиці. Під час нападу монголів у ХІІІ ст.
мощі княгині сховали під руїнами Десятинної церкви. Сьогодні місце поновання
невідоме.
«955-го року попливла княгиня Ольга в грецьку землю, де царем був
Костянтин.
Побачив цар, що Ольга дуже красива й розумна, захотів узяти її за дружину.
Розгадала княгиня цей намір і сказала, що вона язичниця, треба її охрестити.
Але хай цар зробить це сам, інакше вона не хреститиметься. І охрестили її
цар із патріярхом. Просвітившись, раділа Ольга тілом і душею.
Після хрещення Костянтин сказав Ользі, що хоче одружитися із нею. А та
відказала, що це неможливо, адже він сам хрестив її й назвав дочкою.
Засміявся цар і сказав, що вона його перехитрила.
Повернувшись додому, Ольга радила синові Святославу прийняти й хрещення.
Той не слухав, говорячи, що воїни його не зрозуміють, будуть насміхатися.
Хоч Святослав і залишився язичником, проте нікому не забороняв
хреститися. Ольга ж любила свого сина й молилася за нього».
Нестор Літописець
