929 днів тому почалася московитська терористська агресія в Україну.
Станом на сьогодні [9 вересня 2024 р.] українці, ЗСУ, відмінусували
626 530 особового складу сил ворога, 368 літаків, 328 гелікоптерів, 8640
танків, 16 916 броньованих боєвих машин, 17 834 артилерійських систем
(дані: газета «Українська Правда»).
На війні гине не тільки ворог. Дорогою з кордону (пункт пропуску «Смільниця-
Кросценко») до Львова, куди після п’ятилітньої перерви туди їду, на кожному
цвинтарі в селах і містечках на свіжих могилах вітер колише блакитно-жовтими і
червоно-чорними парапорами. Вони нагадують про щойно полеглих оборонців
батьківщини. Молодих людей, чоловіків і жінок, хлопців і дівчат. Перед
пам’ятником Т. Шевченку в Хирові, у двох рядах встановлені щити з
фотографіями загиблих. Дехто у військовій парадній формі, дехто в польовому
мундирі, хтось – в костюмі.
Найбільше поховань в одному місці – у Львові на «Марсовому Полі». Цей
військовий цвинтар «за радянщини» в основному був закладений для жовнірів
червоної армії. Сьогодні їх вже тут нема. Перепохоронені. Це личаківське
кладовище в наші дні стало місцем поховань військових львів’ян (але не тільки),
що віддали своє життя за Україну.
«Марсове Поле», це звичаєва назва. Доцільніше можна би назвати його
«океаном прапорів. Вони майоріють на кожній могилі – національні, боєві,
окремих регіментів, підписані боєвими й літературними гаслами. Могил сотки, а
може й добиває до тисячі, бо немає майже дня, щоби не появлялася тут
похоронна процесія. Спочивають поруч себе професійні військові, прості
громадяни, вчені, літератори, музиканти, медики, священники, студенти,
робітники, вчителі, працівники бюджетної сфери, всі разом. З’єднали їх могили.
Відвідують їх родичі, приходять боєві товариші, шкільна молодь зі своїми
вчителями, співгромадяни, журналісти. Кладуть квіти, моляться.
Зенон Боровець, науковий працівник Львівської Політехніки, член львівського
християнського товариства «Святий Юр» мовить: «Ось личаківський цвинтар і
така велетенська алея полеглих сучасного покоління борців за волю України.
Згадуючи історію України і дивлячися на ці могили, виринає враження, що вже
перетворюємоя на величезне кладовище століттями полеглих за волю.
Зокрема ця сучасна трагедія мусить нам донести і закріпити в пам’яті цю
основну істину – за незалежність і свободу треба платити кров’ю. Так
діється, а світ немов дивиться, бачить і кволо реагує».
На розгойдуваних вітром прапорах читаємо слова: «Ніколи не пробачимо
ворогу!», «Вони живуть в кожному», «Добра, світла пам’ять про Тебе,
вдячність за подвиг», «Навіки в серцях».
ред. Богдан Тхір (текст і світлини)
