1935 р., 8 січня – в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині народився поет, один із найяскравіших представників шістдесятництва, Василь Симоненко (Помер у ніч 14 грудня 1963 р.).
Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти – ці найбезневинніші жертви війни».
Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла – за Симоненком встановлюється нагляд.
Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.
Помер у ніч проти 14 грудня 1963 року в Черкасах.
У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.
(08.01.2020 – фрагмент – Український Інститут Національної Пам’яті))
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.
За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.
І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.
Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Цитати:
- Живе той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя.
- Як усе на світі зрозумієш, о тоді зупинишся і вмреш!
- На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.
- Нема нічого страшнішого за необмежену владу в руках обмеженої людини.
- Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні?
- Запізніле каяття завжди схоже на позерство.
- Щасливий той, хто хоче мало від життя: він ніколи не розчарується в ньому.
- Я — Українець! Ось і вся моя автобіографія!
