Синод єпископів УГКЦ, який відбувся у Брюховичах 3–12 вересня 2017 року, встановив нове свято – Матері Божої Неустанної Помочі. Його відзначаємо в першу неділю липня.
З історії ікони
Одна легенда говорить, що ікону Божої Матері написав євангелист Лука. Інша легенда розповідає про надприродні сили, які створили образ Марії, щоби майбутнім поколінням донести справжній її лик. Найраніше письмове свідоцтво про написання євангелистом Лукою образів Ісуса Христа походить від візантійського історика Теодора Агноста з Константинополя (6 ст. по Хр.). Він згадує, що 450 р. імператриця Євдокія надіслала з Єрусалиму до Константинополя Одигитрію, творцем якої є апостол і євангелист Лука.
У середні віки на острові Крит зустрічалися дві культури – східна і західна, творячи на цьому культурному перехресті квітучу школу мистецтв. У 14-15 столітті італійсько-критська школа була дуже відомою і активною. У свою ранню добу ця школа називала себе греко-італійською. Їй притаманні темно-коричневе тло, світла основна фарба і насамперед юні лики зображуваних постатей.
Саме ця італійсько-критська школа і розвинула тип Страсної ікони (давня назва ікони Матері Божої Неустанної Помочі). Підставова ідея цього типу ікони – лик Богородиці позначений сумом через бачення майбутніх Страстей свого сина. А Він, споглядаючи на майбутні предмети своїх страждань, руками з обох сторін охоплює праву руку матері, що відповідає Йому ніжністю материнської любові.
У 13 столітті чин францисканців плекав набожність до Страстей Христових, а чин сервітів – до Діви Марії багатостраждальної. І ось наприкінці 13 – на початку 14 століття первісна ікона Одигитрії зазнала поважного перетворення на острові Крит. Автором нового типу ікони став грецький художник (ймовірно, монах), який заповзявся суттєво змінити стародавню Одигитрію, і перетворив її в ікону страждальної Матері.
Діву Марію стали зображати не матір’ю осяяного силою Господа, а матір’ю страдника. Цьому її зображенню відповідають слова з Євангелія від Луки: «Тобі самій меч прошиє душу» (Лк 2,35). На образі з’явилися ангели зі страсними знаряддями, а на лику дитини-Ісуса – вираз остраху. Можна зауважити легке схилення голови матері та глибокий сум у її погляді. Для давньої ікони Одигитрії це було чужим.
На іконі Ісус-дитя бачить перед собою майбутні знаряддя страстей, тож Його душа сповнюється сумом і земною тривогою, як пізніше на Оливній горі. Тут Син Божий виявляє свою вразливу людську природу, вдивляючись у подію своєї прийдешньої хресної смерті. Так апостол Павло пише до Филип’ян: «Він, існуючи в Божій природі,.. применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресної» (Флп 2,6-8).
Тому дитя притискається до грудей своєї Матері та, неначе шукаючи допомоги, обома руками охоплює її праву руку. Її лик виказує великий біль: її дитя страждає вже з дитячих літ. Між матір’ю і дитям панує велика душевна гармонія. Марія уже співстраждає, хоч її дитя ще зовсім маленьке. Цей невимовний глибокий сердечний біль, який виказує материнський погляд, супроводжуватиме її протягом усього її життя. Він чинить її духовною матір’ю всіх людей.
Таким чином, Страсна ікона – це ікона страждальної Матері, але глибокої візантійської концепції. Тут Марія – це велика Заступниця і повсякчасна Посередниця. Її рука, простягнута до дитини, у православному мистецтві символізує заступництво.
Зовнішні прикмети Страсної ікони – це насамперед поява архангелів Михаїла і Гавриїла по її обидва боки. На багатьох давніх образах Одигитрії ці ангели вже зображалися, але без страсних знарядь. На Страсній іконі вони вже їх тримають: Гавриїл – хрест, а Михаїл – чашу зі списом, що колись проб’є серце Ісуса, та губку на жердині.
Марія ледь схиляє свою голову до дитини, продовжуючи дивитися на глядача. Христос повертає голову до архангела Гавриїла, споглядаючи на Хрест, але цілим своїм тілом обернений до своєї матері та до неї горнеться. Права рука Марії все ще вказує на Христа, але водночас його вже захищає. Вона також зміщається до центру, до свого серця.
Христос у своїй лівій руці вже не тримає сувою, а права більше не благословляє. Змінилися і його ноги. Він дещо підносить ступню правої ноги вгору, заводячи її за ступню своєї лівої ноги, що лишається в своєму давньому положенні. Сандалик на лівій нозі лишається, тоді як на правій – розв’язаний.
Джерела:
Інформаційний ресурс УГКЦ
